5.2

Ібергард кивнув головою.

Хаос відкрив маленьку червону пащу і тихо завив.

Нік застиг на місці.

Опалюючий жахом звук йшов, здавалося, відразу з усіх боків. Точніше, навіть не з усіх боків, а ніби звідкись із потойбіччя – пронизливо-глухий, застиглий на одній ноті, моторошний і жахливий, він бив по вухах, проникав усередину  і плавив мозок…

Нік струснув головою і поспішно відступив назад.

Ібергард тихенько засміявся і  дунув у його бік.

Нік почув це сміх – низький, зловісний, а потім його наче крижаним вітром обпалило, прямо з могили. І кров застигла, і вуха заклало. А запах зробився нестерпним. 

Та й ноги такою свинцевою вагою налилися, що він насилу стояв.

–  Це перший, хто ризикнув увійти сюди, – зауважив  Ібергард і почухав кота за вухом.

Хаос, гордий тим, що догодив своєму хазяїну,  вибухнув задоволеним мурчанням.

Для Ніка котяче муркотіння долинуло  наче  моторошний  гул підземної глибини, а голос некроманта   – як шепіт, від якого кров стигла в жилах.

Його долоні стали мокрими від поту. 

Ліхтарик вислизнув з пальців і полетів вниз, промайнув відблисками по стінах, але  раптом застиг біля самої підлоги і тріснувши, розколовся на дві частини.

Світло згасло.

– Гей!  Ти що? Що там? – голос Пашки вивів Ніка  із жахливого заціпеніння.

Він, немов у півсні, зробив два кроки назад, потім розвернувся і, побачивши бліду пляму виходу, одним стрибком вискочив  із печери.

– То  що там таке? –  знову стривожено  спитав Пшка.

– Я не знаю… чорт…– Нік усіма силами спробував приховати недавній переляк, але його обличчя було білішим за крейду, а руки все ще тремтіли, – ліхтарик випав і розбився… Там  кажани, напевно, ціле гніздо… і ще…

– Що? – запитав Макс,  збудженно блискаючи очима, – Трупи  знайшов?

– Ні… нічого такого не побачив, але печера велика, – відповів Нік вже спокійніше, переводячи дух, – Якщо бажаєш,  то сходи сам подивись.

Він обтрусив джинси, пригладив волосся. Так, наче нічого й не сталося.

–  Та ну нафіг, –  вишкірився Макс, підозріло косячись на чорний зів печери, звідки раптом повіяло  крижаним вітерцем.

– Треба удвох іти. Поодинці, якось… не того… Тільки зараз мені щось не хочеться, – відповів Пашка.

Юля повільно підійшла до входу  і, тримаючись рукою за кам'яну стіну, зазирнула всередину. Скривилася від запаху.

– Треба все ж таки  розібратися, що там і до чого, –  тихо промовила вона, –  таке небезпечне, містичне місце. Найкраще  за інші  підходить для нашої фотосесії.

Ібергард бачив її. Ту дівчину, яка була тут кілька днів тому. Сонячні  промені  світили їй у спину, вогняними спалахами  окреслюючи   її темний тонкий силует.

Хаос хотів м'якнути, але Ібергард приклав до губ чорний палець, закликаючи його мовчати.

– Начебто все спокійно… – сказала Юля, старанно мружаючись у темряву.

Ібергард відчував її запах. Солодкий аромат, вологої від дівочого поту  шкіри з відлунням чогось пряного,   неймовірно  ніжного.

Ібергард завмер, боячись злякати це давно забуте і тому майже нове для нього відчуття.

Вона труснула волоссям. Чарівний запах став ще яскравішим, ще солодшим.

Усередині   сухих Ібергардових грудей щось смикнулося. Серце?

–  Тоді треба грунтовно  підготуватися перш, ніж знову туди пхатися, –  сказав Нік, – ця печерка не така  вже і проста. Має свій характер.

Юля відступила.

– Чому ми сьогодні грунтовно не підготувалися? – пробурчав Макс. – ​​А тепер що?

– Візьмемо  хороші ліхтарі. І  щось важке. Або святу воду якусь. Про всяк випадок. Щоб вирубати…

– Кого? –  спохмурнів  Пашка. – Дохлого бомжа?

–  Тут, дійсно, хтось може жити! Якась нежить, – байдуже припустив Нік і спитав: –  А що  люди кажуть про цю печеру?

Макс знизав плечима.

–  Нічого такого не чули.