Розділ 5.1

– Ось печера, – сказав Макс, вказуючи на чорний отвір, прихований серед кущів.

І всі зупинилися, скуті якимось різким відчуттям тривоги.

–  Шикарно! – тихо промовив, нарешті,  Нік і  зробив повільний шаг вперед.

– Обережно. Там  сморід  такий, що мозок виїдає!

– Нічого. Я звик…

Нік зупинився на порозі. Так, начебто, звик, але  такого огидного запаху він, навіть, на практиці у морзі  не відчував.   

Затис ніс і, жмурячись, почав   вивчати темний простір перед собою, намагаючись хоч щось розгледіти.

– Треба було респіратори захопити, –  буркнув за його спиною Макс, –   Без них там  дихати неможливо…

–  Я все одно піду! —  відповів Нік і обернувся, –  Ви зі мною? 

Юля смикнула плечима, Пашка криво посміхнувся. 

Сморід відчувався вже за кілька метрів від входу.

–  Складне питання! –  Макс зам'явся, –  Цікаво, звісно. Але я не впевнений, що готовий саме зараз.

Нік усміхнувся, пересилив огиду і повільно зробив крок через поріг.

–  Ну, то як знаєте!

–  Поодинці краще не ходити, –  резонно промовив Макс, –  Там все, що завгодно може…

– А на якого біса  ми тоді сюди приперлися?  –  перебив  Нік і зробив ще один крок. Його  серце шалено калатало: – Хоча б, постараюся визначити, наскільки вона глибока, – додав він.

Щоб потрапити далі, треба було звернути  за  кам’яний  виступ. А це означало – світло залишиться позаду.

Кущі, які росли по обидва боки від входу,  раптом зашуміли, загомоніли – голосно, тривожно…

– Щось мені все це не подобається, –  тихо  сказав Макс напівголосно і  почав озиратися.

Травневий ранок  сяяв сонцем і спокоєм, але, здавалося, що саме в цій безтурботній дрімоті  якраз і  ховається  чи то невідома небезпека,  чи чорт його знає що…

Юля дивилася наче зачарована. Її долоні спітніли, а спиною бігли  крижані голки.

Вона з силою потерла долоні одна об одну.

–  А раптом там хтось ховається?  – запитала пошепки, і голос її зірвався.

– Напевно! Бомжі, наприклад! – так само пошепки підтвердив Пашка.

– Може, саме бомж там і здох? – припустив Макс, – тоді… це недобре. Поліція і таке інше…

– Я ж казала! – тихо вигукнула Юля, – Я ж казала, що там може бути мертва людина!

– Та ні,  малоймовірно…

Нік чув розмову. 

Уявивши собі  напівгниле  тіло, він здригнувся, але цікавість пересилила  огиду. А страху так і  зовсім не було. Він все ж  таки лікар, зрештою, до трупів звик.

Добре, що ліхтарик при собі…

Дістав із кишені ліхтарик,  зробив ще  пару кроків  і  рішуче завернув за кам'яний виступ.

Пляма світла вихопила шматок нерівної стіни зі слідами води  і острівцями блідого моху.

І негайно щось промайнуло над його головою, зачепило волосся, а по стіні пробігла скрючена хижа   тінь.

– Дідко тебе забери! – вигукнув Нік і вилаявся нецензурно.

– Що там?  – крикнув від входу Макс.

Затиснувши носа, він  теж наважився заглянути в печеру.

Але на порозі завмер –  і все. Ноги відмовлялися нести далі.

– Так, напевно,  кажани… Кляті кажани! – озвався Нік, світячи ліхтариком  на всі боки.

Руки  його почали тремтіти.

Він зчепив зуби, але тремтіння не минуло. Відступити назад? Соромно. Не хотілося показувати страх перед тими, хто залишився назовні. Особливо не хотілося виглядати боягузом перед дівчиною.

Пересиливши блювотні позиви, Нік зібрав усю свою лікарську силу волі і обережно пішов уперед.

Запах ніби й знайомий, трупний, як у морзі, де він проходив практику, але є в ньому щось інше… Не просто мертве тіло на якомусь етапі розкладання, а страх, паніка від того, що це  мертве,  раптом, може виявитися  і мертвим, і живим одночасно…

"Ти дивися, яка дурна людина, –  з добродушною усмішкою подумав Ібергард,  –  І лиха не чує..." 

Варто лише клацнути пальцями і цього любителя смердючих печер скрутить так, що він завиє від болю. Потім у нього почнуть ноги гнити, а потім...

Але у некроманта сьогодні добрий настрій, адже він почав згадувати хоч щось про себе. І нехай це були страшні спогади, але ж – спогади.

Хаос глянув на нього, сяючи зеленню божевільних очей. Хоч кіт і набув майже нормального вигляду, але смерть, все одно,  не минає безслідно.

Права на використання  книги належать  автору. У відповідності до ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права» у редакції Закону України від 11 липня 2001 року № 2627-III,   я забороняю   використовувати будь-яким чином, повністю або частково,  цю   книгу. Невиконання цих вимог дасть мені право відповідно до ч. 1 ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права» звернутися до суду та інших органів відповідно до їх компетенції за захистом свого авторського права. І не тільки України, а і Євросоюзу.