2.2

– Слухай, – Макс по-хазяйськи погладив її коліно під тонкою тканиною штанів, –  я вже казав, що твої сни потрібно краще осмислити, зробити їх більш усвідомленими. Адже вони в тебе  пророцькі.

–  Ні, віщі сни мені дуже рідко сняться, – заперечила Юля, –  вони,  скоріше,   невизначені, але цікаві.

– Ти не зрозуміла.   У тій книжці...

–  Послухай, я не стану нічого робити за книжкою. І жодних заклинань, – Юля  роздратовано змахнула його долоню зі своєї колінки.

–  Та годі, не злись! – засміявся Макс, відкидаючись на спинку крісла.

Він   вважав, що вони з Юлею –  пара, хоча вона  ніякого приводу йому не давала. 

Так, між ними багато спільного, а головне –  багаторічна міцна дружба.  Вони навіть кінним спортом почали разом займатися. Тільки Макс кинув за кілька років, бо, виявилося, верхова їзда  – то не для нього, а ось Юля  вже багато досягла...

Але Макс, на правах друга дитинства, який, до того ж, старший на цілий рік, йому вже дев'ятнадцять виповнилося, –  продовжував морочити дівчині голову своїм авторитетом. 

Був упевнений, що рано чи пізно, Юля перестане ламатися і, щаслива, впаде в його обійми.  Їх і батьки вже, вважай, благословили. 

Він і вчився спеціально для неї з іншими дівчатами.  І навіть з однією жінкою набагато старшою за нього. І вона    гарненько розтлумачила йому,   що слід   робити в ліжку з дівчиною, а чого краще уникати.

У Юльки  ніколи нікого не було,  а тих чоловіків, які дивилися на неї з цікавістю, Макс сам  відганяв. І, часом, досить, безцеремонно. 

Зріст метр дев'яносто три, похмурий погляд і чіткий рельєф, прокачаних на тренажерах м'язів, на будь-кого справлять враження.  

Та тільки сама Юля  чужих поглядів не відчувала. Єдиною її пристрастю були коні.

Зокрема, чотирирічний жеребець чистокровної верхової породи Філін, якого вона ледь не молоком з пляшечки власноруч вигодувала.

–  Давай до Пашка заскочимо, покажу йому знімки, нехай оцінить. Я йому дзвонив, розповів про  нашу знахідку… І вважаю,  що кращого місця для фотосесії нам,  однаково, не здобути. Виграємо конкурс, грошей заробимо, – Макс  мрійливо закотив очі, –  Там же платять добре.

–  І зйомки...

–  Ну це для тебе –  додатковий бонус!  Я в артисти не  лізу.

– Думаєш, одні ми такі розумні? –  фиркнула Юля, краєм ока косячись на Максівський  привабливий профіль, на вихор темного волосся над високим чолом, –  Ти виграй спершу! Там знаєш, скільки учасників? І кращих за нас, можливо.  І  більш професійних, так уже точно!

– Подивимося!  До того ж, завжди можна звернутися по допомогу до потойбічних сил, –  хитро примружився Макс.

–  Не вигадуй! Ми скільки разів когось викликали, а так нічого толком і не вийшло…

– Не зовсім! –  жваво заперечив він, –  Але ж щось було...

– Було, –  погодилася Юля, –  гра  світла й тіні, наша уява,  сприятлива обстановка, або все разом... Хто знає!

– То ти не віриш?

– Я вірю... Але все це дуже складно. І ніякі сили просто так не приходять, на першу вимогу. Мою чи твою, чи ще чиюсь…

–  Якщо довго  пробувати, то рано чи пізно… – тихо відповів Макс, зосереджено роздивляючись забруднені травою пальці.

–  То куди зараз?  – спитала Юля.

Серце  її несподівано затріпотіло, забилося невідомо від чого.

–  До Пашки. А потім додому. Чи ні... Після Пашки до ресторану, перекусимо що-небудь. А то готувати ліньки, а мої на дачі.

–  Який ще ресторан? У мене грошей немає…

–  Так  у мене є.  Я нещодавно дещо підзаробив.  А ввечері поїдемо на річку, влаштуємо  сутінковий пікнік.

–  Мені бабулі треба допомогти.

–  Тож зробимо це разом. А потім –  на річку.

Юля  кивнула і зосередилася на дорозі, яка ставала дедалі жвавішою.