1.2

Той, хто ховався в тіні, вийшов назовні, старанно уникаючи надто яскравих сонячних плям, і похмуро втупився вслід непроханим гостям.

Ці двоє мають  намір повернутися, та ще й не самі, судячи з їхньої розмови.  

Хоча більше половини їхної розмови він не розібрав –  слова чулися  наче  гул у вухах і тільки іноді  набували  сенсу.

Отже, потрібно зробити так, щоб їм більше не хотілося тут тинятися.  

Убити? Але на це в нього поки що немає сил.

І щойно він подумав про смерть, то згадав, немов крізь густу, непроникну завісу небуття, що за старих часів вбивство приносило радість –  так само просто й весело, як келих вина випити.

То ким він був у ті  часи?

Стиснув зуби і обхопив руками голову. Ким був?  Кимось дуже могутнім. Одним із найсильніших. Чаклуном, некромантом, чародієм... 

Володів даром, який отримав із глибин підземних світів – темних і небезпечних.   Життя і смерть підпорядковувалися йому. 

А потім і сам помер... Але, як і коли –  згадати не міг. І скільки в землі пролежав, зв'язаний страшними заклинаннями –  теж не пам'ятав. 

І раптом прокинувся. Якось вибрався назовні, не розуміючи, де він і що сталося.  

Але  відразу відчув –  минуло дуже багато часу.  

Усе змінилося. Земля стала іншою. Іншим став запах повітря.

Навіть зірки на небі змінили своє положення...

Він пам'ятав усе і водночас –  не пам'ятав нічого. Але у скронях тонко, ледь відчутно пульсувала  колишня  сила, що воскресла разом із ним.

Він подивився на свою руку – землисто-сіру, худу, наче суха тріска.  Тремтячими, гачкуватими пальцями обмацав своє обличчя, вкрите гнійними ранами.

Прислухався. Десь зовсім поруч вирувало життя: гучне, буйне, дивне і –  зовсім чуже.

Людей навколо було дуже багато, набагато більше того, до чого він звик. 

Постояв трохи біля ями, з якої вибрався, і повільно побрів кудись у ліс, насилу тягнучи своє худе, зотліле тіло. 

Спершу потрібно знайти притулок і відлежатися, а вже після  розмірковувати про те, що з ним сталося.

Пробурмотів заклинання, намагаючись охопити чуттям весь доступний йому простір. Ось так і відшукав печеру. 

Була вона не надто глибока, але досить суха і простора.  Один недолік –  доступна стороннім очам. Але зараз ніч, а поблизу – нікого.

Тож він забрався всередину і заснув просто на кам'яній підлозі, головою на невеличкому  оберемку листя, яке, очевидно, сюди намело вітром.

Прокинувшись на світанку, зрозумів, що навколо той самий дивний, незнайомий світ.  І зі страшною силою захотів знову під землю – знову померти, згинути без сліду...

Розпачливо закликав смерть, але вона  його  не чула. Тому  він  почав облаштовуватися у новій реальності.  

Скоро зрозумів, що їжі не потребує, необхідна лише вода.  На щастя,  води тут вдосталь: і джерело неподалік, і річка...

Людей побачив на другий день свого перебування в печері. Вони спокійно йшли серед дерев – двоє чоловіків із собакою.

Голоси він почув здалеку. Спершу не зрозумів їхню мову, але скоро, немов крізь глуху завісу, до нього почав доходити сенс незнайомих, начебто, слів.

Пес  спершу начебто рвонувся в його бік, але він лише одне слово вимовив і той, підібгавши хвіст, помчав в іншому напрямку.

Чоловіки теж звернули увагу на печеру.  Довелося напустити жах і морок, хоча сил на чари було не так уже й багато.

Але це спрацювало. 

Некромант хмурився, кусав сині губи. Так, він хотів їх вбити, але не зміг. 

Схоже, час вседозволеності й дикої сили залишився в якомусь незмірно далекому минулому.   Він слабкий, від простого заклинання шумить у вухах і  судомою зводить те, що колись було шлунком. 

А людей навколо дуже багато, і люди ці –  інші,  а не ті, колишні. Тому краще поки що зачаїтися. Набратися сили, та й загалом розібратися, що до чого...

Сріблясто-сонячний круп все ще миготів за деревами, стукіт копит глухо розносився по м'якій лісовій землі. 

Некромант перевів погляд униз, на стежку, що ледь намітилася. 

Припав до землі й почав піднімати, розправляти  пом'яту траву. Його пальці натрапили на щось. 

Підкова! Мабуть, злетіла з кінської ноги.

Він забрав підкову і пішов у печеру. 

Запах й справді стояв огидний, але тільки біля порога.  

У глибині   він зникав.

– Мяу! – сказав кіт, піднімаючи трубою облізлий хвіст.

Кіт нещодавно зжер мишу, спійману в лісі, і тепер сидів біля стіни, дивлячись на некроманта з обожненням.

Ще вчора кіт був просто чорним  смердючим тільцем.  Як і всякий порядний кіт, він, відчувши наближення смерті, пішов подалі в ліс, забився під кущ і там помер.

Некромант оживив його, щоб перевірити свою силу.   Але сила сочилася по краплях, тому кіт усе ще мав жахливий вигляд: паща перекошена, ікла назовні, шерсть жмутами вилізла, одне око витекло, друге –  заскленіло.