Розділ 1.1

 Він спостерігав. 

Причаївся в кущах,  що  вкривали кам'яні стіни і  жадібно, уважно вдивлявся у лісову гущавину. 

Знав –  ніхто його не побачить, а ось він міг бачити і чути все.

Люди тут іноді вештаються і, навіть,  звертають увагу на печеру – єдине його укриття, але він  навчівся  відводити  їхні погляди та  вгамовувати цікавість, тому далі порога поки що ніхто не ступає. 

Запах там –  прогнилий, холод –   наче у могилі.   

Над входом, у щілини між камінням набиті пучки трав,  які  викликають морок і страх. 

Так, про всяк випадок. Якщо когось не відлякає сморід і чорнильна порожнеча.

Він спостерігав... 

Зазвичай, він не виходив із печери у світлий час, але сьогодні його  увагу привернув стукіт копит – нечітко знайомий звук, який він чув дуже давно, можливо, в іншому світі, в іншому житті…

Тому він вибрався з темряви й причаївся в кущах.

Сонце  палило немилосердно. Сліпило очі, завдавало страждань. 

Але він продовжував вдивлятися в болісній напрузі.

Незабаром, із золотисто-зеленої каламуті  травневого  полудня з'явився  сріблястої масті  кінь, верхи на якому сиділа  молода дівчина. 

Дуже гарненька, струнка дівчина, одягнена в сорочку, бриджі та чоботи. Сиділа невимушено, розслаблено, кинувши стремена і поводи. 

Волосся, косо обрізане біля щік, темним штрихом перекреслювало її засмагле обличчя з ніжним рум'янцем.  

Кінь  почав фиркати, косячи скаженим поглядом по кущах. 

Адже, не дарма кажуть, що тварини чують недобре, а особливо – потойбічне, небезпечне...

Той, хто причаївся в кущах, подивився  коневі просто у вічі  і  наказав заспокоїтися. 

Кінь   роздратовано махнув підстриженим хвостом і відвернувся, немов і не було нічого.

– Ну що таке?  Що ти там побачив, Філь? – дівчина ласкаво потріпала глянсову, вологу від поту кінську шию.

І мимоволі підвелася на стременах, вдивляючись у перехресття світла і тіні.

У цьому лісі тільки зайці, білки та лисиці іноді трапляються, про інших тварин, тим більш диких, тут давно вже не чули.

Та й місто все ближче до лісу підбирається...

І кінноспортивний комплекс не так давно майже на узліссі почали зводити – з іподромом, манежами, просторими, світлими стайнями. Поки що тільки кілька будівель і закритий манеж звели, але до зими обіцяли добудувати. 

Тож і коней уже привезли, і тренування почалися...

– Юлько! Ну що ти там застрягла!

З-за дерев вискочив високий, скуйовджений хлопець із фотоапаратом у руках.

– Глянь-но! Тут, теж, начебто непогано, – сказала дівчина, зістрибуючи на траву.

– Тут? – хлопець почухав темну скроню й окинув місце чіпким поглядом професійного фотографа.

– Ну так! –  бадьоро кивнула дівчина, –  Там, подалі в лісі, щоправда, ще одне містечко є.  Я якось прогулювала Філіна ввечері й натрапила на камінь посеред лісу, наче навмисне хтось поставив... Знаєш ось так, ребром.  Мені одразу спали  на думку  легенди про стародавніх стражів. Я навіть заклинання спробувала прочитати...

–  То ти одна просто в хащі їздила? – перебив її Макс.

– Ну і що?  Я ж верхи.  І світло ще було.  Ну як… Захід сонця був, але ясний. Я тобі покажу... Дуже дивне й таємниче –  немов життя і смерть в одному місці оселилися.

–  Добре,  потім подивимося! –  погодився  хлопець, – Тільки  більше не вештайся лісом без мене. Зрозуміло?  Так, пейзаж, безумовно, колоритний! –  присвиснув він, –  А це що?

І ткнув фотоапаратом у бік вищерблених кам'яних склепінь, дбайливо закутаних густими мереживами молодого  листя.

Той, хто стежив за ними з тіні, трохи примружив очі, але з місця не рушив.  

– Що? – дівчина з цікавістю вдивилася туди, куди тикав її супутник, – печера начебто...

– Печера! – хлопець посміхнувся таємниче, блиснув очима, – Ходімо подивимося,  – і рішучим кроком попрямував до кущів, тримаючи напоготові фотоапарат.

– Облиш, Максе, раптом там що-небудь...

– Що? – реготнув хлопець, – Зомбі ховаються?   Або вампіри? А було б непогано! –  і додав вже більш серйозно:  – Забавна місцинка.   Потрібно тут краще все вивчити. 

Він став на порозі печери і негайно затиснув руками ніс, відчувши гнильний сморід, виїдаючий  очі.

– Ну й смердота! Схоже, там усередині здохло щось, – просипів, закашлявся і поспішно відступив, –  і досить давно здохло…

– А, раптом  людське тіло? – трохи  злякано припустила Юля. 

– Дурня! –  махнув Макс, –  звір який-небудь... А  місце  дійсно залікове! Саме те, що треба.  Дістанемо дохляка і можна використовувати.  Поговорю з Пашкою та іншими... 

– Для чого використовувати? –  запитала Юля, машинально пестячи пальцями світло-сіру кінську гриву, –  Я ж  мала на увазі фотосесію...