Розповідь "Оксамитовий чарівник" — коментар Зайни ат-Насір

Останній розділ в цьому збірнику. Це не підходить ні до легенд, ні до казок. Бо якщо в легендах в цій книзі окрім "Дракона та зірки" мали деякі елементи правди, а казки зовсім вигадана історія, то ця розповідь повністю реальна. І я знала того чарівника, про якого йде мова. Так, я була знайома з Фаркузом ат-Халіма'аром і хоч не була з ним в одній групі, але вчилися в одній школі для джадугарів. 
 Не можу сказати, що ми були друзями. Декілька разів перетинались, щоб з'ясувати різні таємниці й чесно кажучи, був він не приємною особою спочатку. Вельми самолюбним та егоїстичним чаклуном він дратував кожного. У Каса'арі навіть декілька разів між мною та ним була битва як магічна, так і з кулаками, просто в майбутньому нас об'єднувала декілька разів цікавість до деяких секретів. 
 Декілька разів він мимоволі згадував, що хоче жити й померти не в ат-Рене, бути корисним та спробувати змінитись.І дійсно, з кожною зустріччю він змінювався у кращий бік все частіше, проте спілкуватися з людьми йому було все одно важко. Златогора, автора цієї історії, я також бачила і він мріяв стати письменником й автором багатьох історій, однак написав лише одну, а кінцівку замість нього дописав його син. 
 Оксамитова вежа дійсно була порожньою. Нічого ат-Халіма'ар в ній не ховав і нема в ній (і ніколи не було) ніякої пов'язаної з нею таємниці. Просто він став замкнутий в собі, тому і не спілкувався ні з ким. Ба більше, хоч у самій розповіді написано, що секретів ніяких не опинилось, людська уява все одно між людьми розповсюдила теорію, немов цей джадугар помер через свої ж експерименти.