Розповідь "Оксамитовий чарівник"

1 

Златогор сидів на одному коліні на сухій землі та дивився на пшеницю й не стримав лайки. Зелень повністю зсохла через нестачу дощу. Не вистачає їй тієї води, якою вони поливають поля, хоча й живуть біля річки. А все через сусідство з жаркою країною Ат-Рене. Палюче сонце настільки катувало селян, що навіть зараз чоловік вийшов вночі, бо зранку зробити це неможливо. 
 Він довго думав про переїзд, але зробити це важче, ніж можна подумати. Не стільки матеріально, скільки морально. Один із пращурів був тим, хто заснував Вербичани. Тут жили його батьки, діди, прадіди й прапрадіди та думка про те, що треба покинути власну домівку, де виріс руйнувала Златогора зсередини. 
 Проте що робити? Запаси їжі вже закінчуються, а дітей та дружину годувати треба. Як їм сказати новину щодо такого рішення?
 Златогор піднявся на ноги й озирнувся довкола. Не один він задумувався щодо цих проблем. Сусіди теж стояли над засохлою травою і хапалися за голови. Ця нестабільна погода може знищити Вербичани з мапи Сонцекраю. То дощі повністю ховали сонце, то тепер постійна засуха. Навіть зараз, коли на небі окрім місяця та зірок немає нічого, Златогор розмахував капелюхом в обличчя, щоб створити вітер і не було так спекотно. 
 
2

 Через декілька днів чоловік вирішив розповісти про думки щодо переїзду Яснорині, своїй дружині. Та вагалася. Так само мала кровний зв'язок з цим селищем, але що робити? Заплатити ціну голодування дітей заради зони комфорту? Погодилася почекати декілька днів ще — якщо не зміниться нічого, будуть шукати нове місце. Можливо, у Вербисоколі все спокійніше. Або ще навіть краще — створити нове селище, щоб не залежати від інших. Подружжя почали мріяти про ідеальне життя, щоб втекти хоч тимчасово від реального — коли їжа не росте, годувати скотину майже нічим, а діти, як і дорослі, скоро голодуватимуть. 
 На наступну ніч Златогор знову вийшов з іншими до поля. Зранку майже не спав через нестачу свіжого повітря. Дивився на те, що відбувається, і знов вилаявся — розумів, що все це даремно. Що нічого не зміниться, не виросте. Але не мав вибору. Заради доньки, сина та дружини. 

3

 Ось і все. Як відчув, що сил більше не вистачає, піднявся й зробив висновок — лише для себе — що зробив цієї ночі. Посадив огірки, помідори, кукурудзу та пшеницю, окрім цього ще декілька рядів укропу та петрушки. Сподівався, що хоч цього разу бодай кілька ягідок виросте цієї спроби. Однак усвідомлював, що чорта з два. 
 Прийшов до хати весь спітнілий. Не мав бажання будити дітей, які весь день бавились з іншими, тому пішов до річки, щоб остудити тіло та змити увесь бруд. Довгий час він провів там. Як закінчив усе, не повернувся одразу до хати, а сидів на пляжі та не знав, як бути. Чоловік, надія сім'ї  — і в такому розпачі. 
 Провів усю ніч у тій самій позі. Слухав журчання річки, квакання жаб та щебетання птахів на протилежному березі. Як сонце почало показувати свої проміння, які Златогор вже почав проклинати, встав та пішов до селища. Очікував, що нікого окрім дітей вже не буде, бо всі дорослі працювали вночі та тепер спатимуть — але ні. Натовп оточив щось, що селянин не міг розгледіти й тому через незадоволених людей протиснувся до першого ряду. 
 Посередині кола стояв атренівець. Волосся до плечей, обличчя гладеньке, без жодної волосини, і в руках тримав посох з синім діамантом на верхівці. Це джадугар, здогадався Златогор, хоча й вперше зустрів його. Він бачив вже жителів Ат-Рене, і ті хоч і мали схожий стиль, проте були позбавлені такого дорогого одягу і, звісно, не носили при собі посох.
 —...У такому разі.., — Златогор встиг тільки на середину діалогу, — я зможу тут лишитись назавжди та вам допомогти. 
 — А як ми можемо бути впевненими, що ви не брешете? — Запитав один з вербичановців.
 — Розійдіться, — одразу відповів джадугар і всі його послухались.
 Як тільки навколо чарівника опинилось більше вільного місця, підняв посох й закрутив його над своєю головою, бурмочучи невідомі нікому ельфські слова. З діаманта до неба відправились блакитні блискавки, подув неочікувано сильний прохолодний вітерець, і в небі з-за горизонту до Вербичан стрімголов неслися хмари, зупинилися над селищем і одразу задощило. Не злива, яка була до засухи й била усі ягоди своїми великими краплями, а легенький, який тільки зволожував ґрунт. 
 — А якщо дощу буде досить? — втрутився сам Златогор до розмови, розуміючи, нарешті, про що йде мова. 
 Довговолосий мовчки випрямив руки, знову прошепотів закляття й там, де поле, краплі не падали до землі. Вони наче капали до невидимого оку купола й сповзали до краю поля, де була вже звичайна трава. Златогор доторкнувся до невидимої перешкоди повільно, як до вогню, який ошпарить його в будь-яку мить. Боявся даремно — рука пройшла крізь дощову стіну та відчувала тепле повітря всередині поля. 
 Вийняв її й глянув на пальці, долоню. Все було неушкоджене. 
 — Що ти хочеш в обмін на допомогу? — Златогор одразу здогадався, що за "просто так" джадугар не допомагатиме.
 — Єдине, що мені треба, — відповів чарівник, не вагаючись, — вежа за хатами Вербичан, що ближче до Ат-Рене.

4

Златогор до останнього не вірив, що хтось справді почне будувати цю Оксамитову, як її назвав цей джадугар Фаркуз ат-Халіма'ар, вежу. Навіть коли вербичановці погодились, він вірив, що справа не дійде до фундаменту, а селяни вже покинуть цю справу і проженуть чужинця. Але ні, цього не було. Ба більше, вони зробили схему вежі й після побудували перший поверх. Тільки тоді чоловік усвідомив свою помилку і запропонував свою допомогу у будівництві. Хотів відчути, що і він зіграв роль в тому, щоб діти Вербичан не голодували. 
 Під час будівництва ат-Халіма'ар не поклав жодної цеглини, але Златогор не звинувачував його. Той слідкує, щоб зелень не загинула знову, і це головне. А будівництво і без нього буде. Проте питання в його голові все ще не зникали: нащо йому вежа в цьому місці? Причину допомоги він знає — щоб ніхто не запідозрив у чомусь джадугара. Ховає істинну за допомогою.
 
5