"Казка про капелюх" — коментар Зайни ат-Насір

 Цього разу казку цю знайшла я не подорожуючи світом. В цей раз цю казку вигадав мій батько і не змогла я не додати її до збірника, враховуючи, якою важливою частиною мого життя був татусь для мене.
 Однак він не просто її вигадав, щоб мені розповісти. Це засновано на справжній речі, яку колись бажав мій тато отримати від свого — той самий капелюх, про який розповідається у казці. Капелюх той був дорогий і потрібен не просто для прикраси: завдяки йому сонце не так пече голову, від дощу ховає очі, та й навіть як прикраса він виконував функцію, бо завдяки такому одягу бабуся та дідусь і познайомились, хоча я й не застала їх — вони померли від пневмонії обидва ще до мого народження. Дідусь подарував цю річ старшому брату мого батька, а самому моєму батьку — вудочку. Так, не дуже багаті подарунки від тата синам, але вони жили в бідності, тому кращого і не очікували. 
 Мій дядько, якого я також не бачила ніколи, як розповідав мені тато, носив того капелюха повсюди на згадку, і коли помер від кам'яної чуми, встиг попросити, щоб і заховали його разом з цим капелюхом. Так і зробили. Ось і вся історія капелюха, який став прототипом Капелюха з казки.
  Цікаво, що з мораллю казки я не згодна, не дивлячись на те, що її написав мій батько. Як звичайна історія вона дійсно цікава і я не один раз її перечитувала не тільки через автора, а й через саму гарну історію. 
 Особисто я вважаю, що ніхто не повинен мати мету в житті "бути комусь потрібен". В першу чергу мета людини створити собі чудове життя, щоб дітям, внукам і правнукам було добре жити. Та і в цілому кожен вирішує сам мету свого існування. Я думаю, що батько обрав таку мораль, тому що він так і зробив — він розумів, що потрібен мені, і тому вирішив жити заради мене. 
 Тому ніколи не варто повністю погоджуватись з мораллю якоїсь історії.