Казка про капелюх

Було собі поле широке, аж ген за обрій, і стояло на тому полі опудало. Старе вже, але справне. На голові в нього сидів Капелюх — пошарпаний, та ще міцний. І боялись того капелюха птахи.
 Думав той Капелюх собі:
— Я комусь потрібен! Можливо, рятую я саме ту кукурудзу, яка врятує якусь дитину від голоду!
 Та прийшла нова весна. Люди подивились на опудало — кажуть, старе, полатане, лякати вже не лякає. Узяли, зняли, винесли. А Капелюх упав на землю. І ніхто про нього не згадав.
Ворони над полем закружляли, та як зарегочуть:
— Кар-кар! Тепер наше! Тепер тут нікого не боїмося!
 А Капелюх лежить, мовчить. І стискає його смуток. Колись був всім, а тепер — нікому.
 День за днем минав. І от якось по полю бігли дітлахи — у хованки гралися. Один хлопчик спіткнувся о камінець, заглянув — а там Капелюх.

— О, який чудернацький! — сказав, надягнув, і побіг далі.
 А Капелюх ожив — наче вітер у нього знову вдихнув сили. «Хай не поле, хай не врожай, — думав він, — але хоч одного рятую, наразі від сонця. І це добре.»
 Та недовго тривала його радість. Хлопчик заснув у затінку. Прийшли батьки, взяли малого на руки — та й пішли. А Капелюх знову впав на землю.
 Цього разу лежав ще довше. Зима минула, весна прийшла, бур’яни навколо повиростали.
 І вже було Капелюх примирився, що все — як осіннє листя, став нікому не потрібен.
 Та ось одного ранку прийшов старий дід. Сивий, у чоботях, з вудкою через плече. Побачив Капелюха, підняв, глянув, потер рукавом.
 — Та ти ще нічого! — сказав і надягнув на голову. — Ходімо, друже, рибу ловити.
 І були весь час вони разом — на рибалці, на базарі, на городі. І сонце, й дощ, і вітер — усе з Капелюхом дід розділив.
 Минув час. Дід постарів, і прийшов йому кінець. І поховали його в землю, як велить звичай. А разом із ним поклали й Капелюха — бо не лишалися вони один без одного.
 Кажуть, як вітер свище над полем — то Капелюх знову говорить:
«Головне — бути комусь потрібним. Хоч комусь. Хоч один раз. І вже недарма жив.»