Від автора

 Звісно, це не дуже потрібно читачам, яким цікаво дізнатися лише легенди та казки Ат-Рене, однак я просто зобов'язана розповісти хоч коротко про те, ким я є та чому коментарі мої важливі для тих, хто ознайомлений з культурою нашої країни та яка причина зацікавлення цих людей у моєму авторстві. 
 Моє повне ім'я Зайна Родріна ат-Насір і я перша джадугар-жінка. Народилась я 529 року після війни з Безсмертям і зростала, можна сказати, без мами. Коли мені було п'ять років, вона залишила мене з батьком, сказавши, що ніколи мене не хотіла і завагітніла випадково. Навіть до цього моменту я вже, хоч і була замала, помічала, що моїй мамі зі мною зовсім не цікаво і загалом у вільний час після роботи проводив батько. 
 Якщо вам про щось це скаже, то моя мама відомий пірат на островах Дорену. Вона одна з небагатьох, хто не народився там, проте все одно потоваришувала з вікінгами. Цікаво, що хоч вона і казала мені на при кінці життя з нами щодо подорожей, за даними, якими я зібрала, вона ніколи так цього і не зробила, а одразу відправилася до островів вікінгів. Так, до речі, я і дізналася, як моя мати померла. Спочатку її зґвалтував, а потім вбив чоловік, брата якого вона сама зарізала, коли той випадково заблукав у морі зі своєю командою й опинився поблизу доренійців. 
 Коли батько помер від старості, я зрозуміла, що не хочу все життя пахати в полі. Ми жили непогано, але відчувала я, що не для мене це і приблизно тоді й зрозуміла: треба спробувати все-таки навчитися користуватися ельфійською силою. Я розуміла, що не може бути такого: драконівська магія, якою користуються люди Хейворду, нічого шкідливого жінкам не робить, та і жінки-ельфи, ще до війни з Безсмертям, користувались нею і чому ж тоді не можуть стати джадугарами тільки ті, хто не є чоловіками? 
 Для цього я намагалася повністю бути схожою на молодого хлопця. Все життя я була емоційно схожа на них, та і ззовні не дуже відрізнялась. Грудей в мене не було як тоді, так немає і зараз, тому лишилось тільки відрізати коси та піти до школи джадугарів. Знала, що туди приймають лише чоловіків, а тому і довелось робити ці всі махінації зі своєю зовнішністю. Магією — що драконівскою, що ельфійською — можуть володіти далеко не всі навіть з протилежної статі, тому я думала, що буду не здатна. Проте, як виявилось, вчитель майбутніх джадугарів Батист ат-Рамзі підтвердив, що магічну силу я маю. 
 Навчалась я не гірше за всіх інших, хоча саме магію ми почали практикувати лише через пів року після мого приходу до Kasа’ara at-Zufarin. Мені було все легко: і математика, і медицина, і історія. Я все запам'ятовувала, тому легко було виконувати завдання. Найгірше за все мені давалося читання. Букви в моїй голові перетворювались в кашу. Я наче через дзеркало на них дивлюсь. Але навчитись читати я хотіла: це були просто необхідні навички для мого запланованого майбутнього. Читала ночами, на перервах, в туалеті. Всюди, де могла це робити та врешті-решт добилася свого. "Áhlip náyra thas hav nir záhrin khazír (ельф. "вода відсутня там, де не викопаний колодязь). 
 Перша моя практика в магії була невдалою. Поки на четвертому уроці в інших учнів вже виходив, наприклад, вогонь, в мене досі йшли з посоха лиш іскри. Коли так було майже два місяці (я вчилася читати менше), я була впевнена, що більш ні на що не здатна і хотіла йти, але вчитель Батист зупинив мене. Поговоривши на одинці, він сказав, що знає, якої я статі й що сам проти того, щоб дівчат не пускали до навчання на джадугарів. Додав, що в мене не виходить, тому що той стиль навчання, який показують в Каса'арі не підходить для мене, бо налаштований на чоловіків, і у вільний час показував мені окремо усе, що я пропустила за весь цей час і в мене одразу почало виходити. Я навіть багатьма елементами обігнала своїх однолітків у школі. 
 Через 10 років, коли ми стали випускниками, прям на сцені, як тільки я отримала свій офіційний посох, я зізналась у тому, ким я є. Що я ніякий не Зайніх, а Зайна ат-Насір, і що я стала першою жінкою-джадугаром. Багато хто був проти цього, але мій вчитель перебив і мовив, що хай спробують відібрати в мене посох, будуть мати справу з ним (Батист ат-Рамзі був найкращим джадугаром того часу). Якби не мій вчитель, всі б думали й по сей час, що жінки не мають таланту до магії, тому що колись їх сто років тому намагались навчати, але не виходило. Це все була маячня. І хоч дотепер джадугарів моєї статі не так багато, головне, що я довела — ми, жінки, маємо такі самі права на магію, як і чоловіки.