Казки старої Одеси

     Ранком 27 липня 2026 року високий молодик приємної зовнішності зійшов із громадського автобусу маршруту "Аеропорт-центр". На юнакові були пісочного кольору штани, які в деяких місцях носять ім'я "хакі", та вільного крою строката сорочка, на яку в Одесі кажуть: "циганська". Широкий пробковий шолом, який в Одесі ніяк не називають і рідко бачать, довершував картину.
      На розі Рішельєвскій і Буніна, юнак зупинився. Довгі пальці лівої руки нервово стискали ремінь валізи, що тягнулася за володарем. Мабуть, юнак заблукав, бо такі ж довгі пальці правої, вже неабияк спітнілої, тримали невеликого дорожнього навігатора, на екран якого юнак кидав повні благання погляди.
      - Якшо на Гавайї, так вам он туди. Зовсім небагато, яких-небудь дванадцять тисяч кілометрів.
      - А? - юнак, поглинений своєю проблемою, не відразу зміркував, хто говорить, бо найближчі перехожі рухалися протилежною стороною вулиці.
      - Якшо на сафарі, так ви вважайте на місці. Йти, правда, в іншу, але набагато менше. Хоча, нашо вам та Африка, в Одесі теж є леви. Гордий облізлою шкірою і славними пращурами мешканець місцевого зоопарку на ім’я Султан. Народився він в далекому Сінгапурі, а в Одесу потрапив в дитинстві, замість двох косуль і однієї антилопи, дуже сподіваюсь, шо не "Гну". Вочевидь, Султану тут так сподобалося, шо він вирішив залишитися. Недобрі язики, правда, пліткують, шо на рішення хижака деякою мірою вплинули замок і прути клітини, ну, на те вони і язики, шоб молоти, не особливо піклуючись про сенс.
      - А? - в другий раз вимовив юнак, але здогадався опустити голову, щоб побачити співрозмовника.
      Говорив, як виявилося, сивий жебрак невизначеного віку. Зовнішність незнайомця була б цілком рядовою, якби не ніс - довгий, з горбовинкою, який в інших місцях, а в Одесі особливо, іменують «єврейським», наче скеля, він видавався на худому обличчі, цілком заволодіваючи увагою наглядача.
      - Увесь життєвий досвід підказує мені, шо ви заблукали, - жебрак сидів на тротуарі, підстеливши колись строкату ковдру - далеку родичку сорочки юнака. Поруч стояла металева банка з під кави – для милостині.
      Юнак похитав головою, чи то відганяючи ману, чи то схаменувшись.
      - Так, деякою мірою.
      - І куди вам потрібно? Той же досвід підказує мені, шо в готель, - жилава рука поплескала по банці з явним натяком, - тільки, я сподіваюся, дуже сподіваюся, не в "Королівський Замок" - цей, затягнутий в мармур, клоповник, немов дорога одежа здатна приховати гниле нутро, і не в "Бристоль", яким керує Хаим Левицький. Кожен ранок цей скнара проходить повз мене, цибатий, немов лелека, і нічого, зверніть увагу - ні копійчини – не подає.
      - Не в готель, - не інакше, як дивом, примудрився вставити юнак, який деяким чином вже оговтався. - Я - філолог, збирач фольклору, міського. Тому, мав намір орендувати житло, так би мовити, ближче до джерела...
      - Житло! Шо ж ви мовчали! Шо ж ви стільки часу морочили сивину старому Феру. Істину кажу, ви мали вдачу народитися під щасливою зіркою і сьогодні якраз той день, коли є зайве тому підтвердження. Житло! Старий Фер знайде вам таке житло, що усі фольклористи світу зійдуть жовчю. Сіль Одеси, її серце і душа. Сусідка Фая, на ваше щастя, має кімнату...
      - Ну, я, зізнаюсь, не...
      - Шо за кімната! "Бристоль" із президентським люксом нервово палить осторонь. Підлога – вітчизняний лінолеум початку сторіччя, меблі - суцільній антиквариєат часів СРСР і це, зверніть увагу, місцями справжня поліровка, а не новомодна фарбована деревина. Шпалери - родичі меблів, шо за шпалери, деінде навіть зберігся малюнок. Та шо я розповідаю, зараз підемо, і самі все побачите!
      - Я хотів сказати, що можливо...
      Але старий вже піднявся із тротуару. Банка сховалася під піхвою, ковдра так і залишилася - зберігати місце. Схопивши ремінь валізи, він потягнув її, разом з володарем у бік Катериненської, там де вона з'єднувалася з Ланжеронскою, і де починався лабіринт одеських дворів і вуличок.
      - Не кімната - рай для фольклориста! Хто там тільки не мешкав... останні років десять жоден, але до цього!..

      ***

   Одеса початку двадцять першого сторіччя. Ах, що за місто! Фешенебельні магазини міцно і, здається, надовго уподобали перші поверхи двох-трьох поверхових "хмарочосів" часів Рішельє. Модні вивіски тішать око, а по блискучих вітринах так і тягне мазнути пальцем, порушуючи надприродний глянець. Ошатні манекени заманюють клієнтів, а яскрава реклама обіцяє усі блага земні, та ще зі знижкою, але...
      Ось чергове приміщення міняє наймача, і демонтуються вивіски, розбираються вітрини, а під глянцем опиняється стара штукатурка, а на ній напис: "Левинсонъ і синовъя - галантерея", або "Свежій хлебъ братьев Кац", або "Цирюльня Жоржа Бобчинскаго". Запорошена бруківка, що бачила Пушкіна і Шолом-Алейхема, Сару Бернар і Віру Холодну, Мишка Япончика і Соньку Золоту Ручку, Бабеля, Жукова, Утесова, Жванецького підморгує їм кожним камінчиком, немов старим знайомим.
      А вони і є знайомі, скільки зазнали разом: декілька революцій, Світова війна, крах найбільшої Імперії, становлення і розпад наступної... скільки ще переживуть. І затуляють братів Кац і Левинсонов усі ці «Шанель», «Діор» та «Еппл». "До зустрічі", - шепоче бруківка. "Ще побачимося", - відповідають вивіски. "Ми наглядатиме за ними", - вплітаються в розмову будинки.
      - А ось вам ще історія! Та ви занотовуйте, ви ж цей - фольклорист.
      - Дякую, я запам'ятаю.
      - Ну, як знаєте. Директор того самого зоопарку, ну, де лев, я вам розповідав, так от він годує нашого Султана, чим би ви думали?
      - Поняття не маю.
      - М'ясом!
      - М'ясом?
      По вулиці, маленькій вуличці Одеси рухалися двоє. Носатий старий з банкою, у нутрощах якої щось дзеленчало, і юнак, що волочив середніх розмірів валізу. Говорив здебільше старий.
      - Так, так, м'ясом, - мабуть, уловивши подив юнака, старий продовжив. - М'ясом із супермаркету! - остання фраза, також не справила належного враження. - Ну ж бо, юначе! Сам-то директор живиться, незмінно, м'ясом з ринку. Не буду казати, шо з Привозу, проте старий Артурчик - йому вже дев'яносто, а він все ще Артурчик - говорив, а я йому вірю, цього хапугу кожного разу бачать на Новому базарі в м'ясних рядах. І Артурчик присягався, а я йому вірю, він покидає їх з більш ніж важкими пакунками.
      - Ну, і?..
      - Шо, ну і! Тільки не кажіть, шо ви не зрозуміли, м'ясо з супермаркету і м'ясо з базару, хай і нового, це дві великі різниці!
      - Не знаю, напевно...
      - Не знаю, він не знає, ой, люди добрі, ви чули, він не знає! Та ви занотовуйте, занотовуйте! Чи, ось ще одна фольклорна історія. Заходжу я якось в поліклініку. Взагалі, я не хворію, але тут, як то кажуть, прихопило, так от, заходжу я в цей вертеп здоров'я...
      - Знаєте, Фер, - молода людина зупинилася, та так несподівано, що його ж власна валіза ударила хазяїна нижче спини.
      - Я сама увага, - і не думав зупинятися старий, - до речі, ми - пришли, - жилявиста рука показала на арку між будинками. - Ну, ви йдете?
      Зітхнувши, молодик рушив а вслід і валіза.