Казки старої Одеси

          Ранком 27 липня 2026 року високий молодик приємної зовнішності зійшов із громадського автобусу маршруту "Аеропорт-центр". На юнакові були пісочного кольору штани, які в деяких місцях називають "хакі", та вільного крою строката сорочка, на яку в Одесі кажуть: "циганська". Широкий пробковий шолом, який в Одесі ніяк не називають і рідко бачать, довершував картину.
          На розі Рішельєвскій і Буніна, юнак зупинився. Довгі пальці лівої руки нервово стискали ремінь валізи, що тягнулася за володарем. Мабуть, юнак заблукав, бо такі ж довгі пальці правої, вже неабияк спітнілої, тримали невеликого дорожнього навігатора, на екран якого юнак кидав повні благання погляди.
          - Якшо на Гавайї, так вам он туди. Зовсім небагато, яких-небудь дванадцять тисяч кілометрів.
          - А? - юнак, поглинений своєю проблемою, не відразу зміркував, хто говорить, бо найближчі перехожі рухалися протилежною стороною вулиці.
          - Якшо на сафарі, так ви вважайте на місці. Йти, правда, в іншу сторону, але набагато менше. Хоча, нашо вам та Африка, в Одесі теж є леви. Гордий облізлою шкірою і славними пращурами мешканець місцевого зоопарку на ім’я Султан. Народився він в далекому Сінгапурі, а в Одесу потрапив в дитинстві, замість двох косуль і однієї антилопи, дуже сподіваюсь, шо не "Гну". Вочевидь, Султану тут так сподобалося, шо він вирішив залишитися. Недобрі язики, правда, пліткують, шо на рішення хижака деякою мірою вплинули замок і прути клітини, ну, на те вони і язики, шоб молоти, не особливо піклуючись про сенс.
          - А? - в другий раз вимовив юнак, але здогадався опустити голову, щоб побачити співрозмовника.
          Говорив, як виявилося, сивий жебрак невизначеного віку. Зовнішність незнайомця була б цілком рядовою, якби не ніс - довгий, з горбовинкою, який в інших місцях, а в Одесі особливо, іменують «єврейським», наче скеля, він видавався на худому обличчі, цілком заволодіваючи увагою наглядача.
          - Увесь життєвий досвід підказує мені, шо ви заблукали, - жебрак сидів на тротуарі, підстеливши колись строкату ковдру - далеку родичку сорочки юнака. Поруч стояла металева банка з під кави – для милостині.
          Юнак похитав головою, чи то відганяючи ману, чи то схаменувшись.
          - Так, деякою мірою.
          - І куди вам потрібно? Той же досвід підказує мені, шо в готель, - жилава рука поплескала по банці з явним натяком, - тільки, я сподіваюся, дуже сподіваюся, не в "Королівський Замок" - цей, затягнутий в мармур клоповник, немов дорога одежа здатна приховати гниле нутро, і не в "Бристоль", яким керує Хаим Левицький. Кожен ранок цей скнара проходить повз мене, цибатий, немов лелека, і нічого, зверніть увагу - ні копійчини – не подає.
          - Не в готель, - не інакше, як дивом, примудрився вставити юнак, який деяким чином вже оговтався. - Я - філолог, збирач фольклору, міського. Тому, мав намір орендувати житло, так би мовити, ближче до джерела...
          - Житло! Шо ж ви мовчали! Шо ж ви стільки часу морочили сивину старому Феру. Істину кажу, ви мали вдачу народитися під щасливою зіркою і сьогодні якраз той день, коли є зайве тому підтвердження. Житло! Старий Фер знайде вам таке житло, що усі фольклористи світу зійдуть жовчю. Сіль Одеси, її серце і душа. Сусідка Фая, на ваше щастя, має кімнату...
          - Ну, я, зізнаюсь, не...
          - Шо за кімната! "Бристоль" із президентським люксом нервово палить осторонь. Підлога – вітчизняний лінолеум початку сторіччя, меблі - суцільній антиквариєат часів СРСР і це, зверніть увагу, місцями справжня поліровка, а не новомодна фарбована деревина. Шпалери - родичі меблів, шо за шпалери, деінде навіть зберігся малюнок. Та шо я розповідаю, зараз підемо, і самі все побачите!
          - Я хотів сказати, що можливо...
          Але старий вже піднявся із тротуару. Банка сховалася під піхвою, ковдра так і залишилася - зберігати місце. Схопивши ремінь валізи, він потягнув її, разом з володарем у бік Катериненської, там де вона з'єднувалася з Ланжеронскою, і де починався лабіринт одеських дворів та вуличок.
          - Не кімната - рай для фольклориста! Хто там тільки не мешкав... останні років десять жоден, але до цього!..
    
          ***
    
       Одеса початку двадцять першого сторіччя. Ах, що за місто! Фешенебельні магазини міцно і, здається, надовго уподобали перші поверхи двох-трьох поверхових "хмарочосів" часів Рішельє. Модні вивіски тішать око, а по блискучих вітринах так і тягне мазнути пальцем, порушуючи надприродний глянець. Ошатні манекени заманюють клієнтів, а яскрава реклама обіцяє усі блага земні, та ще зі знижкою. Але...
          Ось чергове приміщення міняє наймача, і демонтуються вивіски, розбираються вітрини, а під глянцем опиняється стара штукатурка, а на ній напис: "Левинсонъ і синовъя - галантерея", або "Свежій хлебъ братьев Кац", або "Цирюльня Жоржа Бобчинскаго". Запорошена бруківка, що бачила Пушкіна і Шолом-Алейхема, Сару Бернар і Віру Холодну, Мишку Япончика і Соньку Золоту Ручку, Бабеля, Жукова, Утесова, Жванецького підморгує їм кожним камінчиком, немов старим знайомим.
          А вони і є знайомі, скільки зазнали разом: декілька революцій, світова війна, крах найбільшої Імперії, становлення і розпад наступної... скільки ще переживуть. І затуляють братів Кац і Левинсонов усі ці «Шанель», «Зара» та «Еппл». "До зустрічі", - шепоче бруківка. "Ще побачимося", - відповідають вивіски. "Ми наглядатиме за ними", - вплітаються в розмову будинки.
          - А ось вам ще історія! Та ви занотовуйте, ви ж цей - фольклорист.
          - Дякую, я запам'ятаю.
          - Ну, як знаєте. Директор того самого зоопарку, ну, де лев, я вам розповідав, так от він годує нашого Султана, чим би ви думали?
          - Поняття не маю.
          - М'ясом!
          - М'ясом?
          По вулиці, маленькій вуличці Одеси рухалися двоє. Носатий старий з банкою, у нутрощах якої щось дзеленчало, і юнак, що волочив середніх розмірів валізу. Говорив здебільше старий.
          - Так, так, м'ясом, - мабуть, уловивши подив юнака, старий продовжив. - М'ясом із супермаркету! - остання фраза, також не справила належного враження. - Ну ж бо, юначе! Сам-то директор живиться, незмінно, м'ясом з ринку. Не буду казати, шо з Привозу, проте старий Артурчик - йому вже дев'яносто, а він все ще Артурчик - говорив, а я йому вірю, цього хапугу кожного разу бачать на Новому базарі в м'ясних рядах. І Артурчик присягався, а я йому вірю, він покидає їх з більш ніж важкими пакунками.
          - Ну, і?..
          - Шо, ну і! Тільки не кажіть, шо ви не зрозуміли, м'ясо з супермаркету і м'ясо з базару, хай і нового, це дві великі різниці!
          - Не знаю, напевно...
          - Не знаю, він не знає, ой, люди добрі, ви чули, він не знає! Та ви занотовуйте, занотовуйте! Чи, ось ще одна фольклорна історія. Заходжу я якось в поліклініку. Взагалі, я не хворію, але тут, як то кажуть, прихопило, так от, заходжу я в цей вертеп здоров'я...
          - Знаєте, Фер, - молода людина зупинилася, та так несподівано, що його ж власна валіза ударила хазяїна нижче спини.
          - Я сама увага, - і не думав зупинятися старий, - до речі, ми - пришли, - жилявиста рука показала на арку між будинками. - Ну, ви йдете?
          Зітхнувши, молодик рушив а вслід і валіза.
    
          ***
    
          Ми не описуватимемо одеський двір. Це потрібно побачити, відчути. Краще - пожити. Усі ці віконця, більш схожі на бійниці, багаторазово фарбовані веранди, сходинки і прибудови, що бачили ще Російську Імперію і збираються дожити до Галактичної. Мотузки із вічною білизною, серед якої займає почесне місце незмінна тільняшка. Ці клумби з автомобільних шин і дикий виноград. І коти – що ледаче розтягнулися на тріснутому шифері – справжні господарі одеських дворів.
          До такого ось двору увійшла наша парочка і відразу піднялася по хитким, як положення депутата і довгим, як втілення його обіцянок, дерев'яним сходам. На загальній терасі, яка обрамляла двір, парочка зупинилася біля других дверей від сходів.
          - Сара! Сара, - почав стукати Фер, - ви сьогодні йтимете на прийом до мера?
          - Сьогодні четвер? - почулося з того боку.
          - Так.
          - Сьогодні ранок?
          - Так.
          - Погода гарна?
          - Коли вас це зупиняло.
          - Тоді, я йду до мера.
          - Тоді скажіть йому, шо на розі Рішельевскій і Буніна збоїть громадський вай-фай. Через це перехожі нервують, і у мене зірвався жирний клієнт.
          - На Рішельевскій?
          - Так.
          - Не працює вай-фай?
          - Так.
          - Я скажу.
          - Ну, йдемо, - махнув старий.
          Молода людина зацікавлено слухала розмову.
          - Хотів вас запитати, хіба не повинні ви вживати "таки", "шо", переставляти слова і плутати закінчення?
          - "Шо" я вживаю! - образився співрозмовник.
          - Ви ж зрозуміли мене.
      - Ах, молодой человек, если ви таки хотите, шоб старый Фер говорил, как говорят одесситы в анекдотах и сериалах, так я вам скажу, ви пришли за адресом. Таки да, старый Фер умеет путать окончания и даже говорить о себе в третьем лице, так, кажется, это называется в остальном мире, но старому Феру есть до него дела, как мухи до пятнадцатого айфона.
          - Э-э-э, - злегка сторопів і трохи зрадів юнак.
          Старий же обійняв його, заохочуючи підійти до наступних дверей.
          - Юнак, Одеса - давно велике, багатонаціональне місто. Багато приїхало, багато поїхало, багато, так, так, померло. Діти не йдуть шляхами батьків. Діти хочуть освіти, закордону, діти сидять в інтернеті і спілкуються з дітьми інших країн. Це добре, діти повинні жити краще, ніж батьки. Це погано - в Одесі так давно не розмовляють. Не треба вірити всьому, що пише всесвітня мережа.
          Підійшовши до дверей, старий загупав в них.
          - Фая, Фая відкривай, маєш від мене постояльця!
    
          ***
         
     - Ну, як! Бачу ви від щастя втратили дар слів, і я розумію вас. І це ви ще не чули ціну.
    Вони стояли на порозі кімнати. Судячи із стану, тут не жили не лише останні десять років, але з початку сторіччя, до того ж весь цей час кімнату використовували, як склад.
          - Фая, скільки ти візьмеш за цей діамант серед кімнат з недуже багатої, але дуже освіченої людини?
          Хазяйка - жінка років п'ятдесяти із сумним обличчям посміхнулася лише кінчиками губ. Очі при цьому залишилися невеселими.
          - Нічого - живіть, скільки треба. Тільки замку немає. Загальний на вході. Якщо я не вдома - ключ під килимком, як йтимете, кладіть туди ж.
          - Ну, шо я казав! Ви почули ціну! - старий стиснув руки, немов укладаючи угоду сам із собою. – Я бачу, ви з дороги втомилися, розкладайтеся, розташовуйтеся, відпочиньте, а мені на роботу. Але увечері я зайду! У мене ще купа історій!
         
     ***
         
        - А ось ще одна історія. Йду я якось по Приморському, а назустріч мені Артурчик, ну ви пам'ятаєте, я розповідав, так от, Артурчик і говорить...
          В одеському дворі, на потрісканій дерев'яній лавочці, яка давно не бачила фарби, але бачила минуле сторіччя, сиділи двоє. Старий і юнак.
          - Слухайте, Фер.
          - Так, Іларіон, до речі, не визнайте за грубість, як вас в дитинстві матінка ласкаво звала: Ларик, Ріосик, Ріончик?
          Юнак поморщився, мабуть, спогади дитинства, пов'язані з ім'ям, носили не дуже приємний характер.
          - Зовіть мене - Лар. Так мене звала мама і друзі... близькі.
          - Лар, хай буде - Лар, ми ж з вами друзі. Так що ви мали мені сказати?
          Юнак зітхнув, немов набираючись хоробрості.
          - Я маю сказати, усі ваші історії, вони, як би, трохи не те.
          - Недостатньо життєві! Мало "таки" і "шо"!
          Юнак знову зітхнув і навіть поморщився.
          - Не в цьому річ. Я збираю… мене цікавлять, так звані, міські легенди, бажано з нальотом містики: привиди, таємничі зникнення, нез'ясовні загадки...
          - Привиди, ви сказали привиди! Ларик, хлопчик мій, знову повторюся - ви прийшли за адресою! Одеса суцільно кишить примарами усій мастей, а голова старого Фера історіями про них. Ось узяти хоча б привид моряка!
          - Моряка?
          - Ви приїхали до Одеси і не чули історію моряка! Але ми ще встигнемо, потрібно звати таксі і їхати! - старий схопився.
          - Куди?
          - Відомо куди, на пляж Аркадія!
         
     ***
         
     - А ще був випадок, так бармен одного з клубів повертався з роботи - і зустрів привида. Бармен розповідав, шо його наздогнав моряк і попросив прикурити, а коли хлопець опустив очі, так побачив, шо одяг того – саме лахміття, а потім зійшов місяць, і обличчя моряка зробилося зовсім прозорим, через нього можна було бачити море та набережну.
          - Потім що?
          - Бармен злякався і втік.
          - Казки усе це, до речі, закурити є?
          Троє сиділи на пляжі. Легкий бриз прибивав хвилі; заглушаючи шум моря, з боку аквапарку гриміла музика численних клубів і нічних дискотек, вона гулко лунала у вологому морському повітрі.
          - Ти ж знаєш, не палю. А ви, Лар?
          - Теж.
          - Шкода.
          Двоє що сиділи виявилися вже знайомими Фером та Іларіоном. Третім був чоловік середнього віку, в тільнику. Подальші подробиці втрачалися в мороці безмісячної одеської ночі.
          - А ви самі привида моряка бачили? - Лар звертався до володаря тільника.
          - Неа. Скільки років тут гуляю - жодного разу. А ось барменів того, набачився, і відпочивальників п'яних. Слухай, якщо тобі історію, давай краще розповім про неї.
          - Про кого?
          - Он, - володар тільника вказав за спину.
    Неподалік від любителів примар, на невеликому постаменті, стояла статуя. Статуя являла собою дівчину, у легкій сукні, що обліплювала ладну фігурку. Витягнувши руки, дівчина йшла до моря, у босих ніг її плескалися кам'яні хвилі.
    - Та, що біжить по хвилях, - мовив моряк.
    - Пам'ятник, я читав про нього, поставили на двісті якусь річницю міста.
    - Сам ти пам'ятник! Звали її Фрезі Грант, і була вона дочкою багатого судновласника, а нареченим її був найвідважніший і найкрасивіший, серед капітанів батька на ім’я Грей. Одного разу, стоячи, на цьому самому місці, вона чекала нареченого, а щогли корабля вже були помітні. Але тут раптово налетів вітер і підняв справжню бурю. Хвилі заввишки з Оперний Театр, а то і вище, захопили судно. І воно перевернулося. І все це Фрезі бачила, стоячи тут, на березі. І настільки велика була любов дівчини, і настільки величезне бажання врятувати Грея, що вона ступила на воду і побігла по хвилях, як по землі. Вона добігла до корабля і врятувала свого капітана, але, коли притягла його до берега, виявилося, що море не відпускає її. З тих самих часів, Фрезі більше не може зійти на землю і приречена на вічне блукання по морях, рятуючи тих моряків, яких найбільше чекають вдома.
    - Все було не так, - похитав головою Лар.
    - Як це — не так!
    - Дівчину, дійсно, звали Фрезі Грант, і вона героїня роману Олександра Гріна. У романі є історія про неї, але вона трохи інша.
    - Слухай, Фер, кого ти мені привів! Якщо такий розумний, хай сам розповідає!
    - Поміркуйте самі, - молодий чоловік звівся з піску і обтрусив штани, - на Чорному морі не може бути таких хвиль, та і порт далі, чому дівчина стояла тут, а не там? Звідки взагалі дізналася, що вітрильник на горизонті — корабель коханого.
    - Слухай, він точно цей, як його — фольклорист? Аж надто, як його — раціонально мислить. Ти ще скажи, що людина по воді ходити не може.
    - Не мо... пробачте, - зніяковів хлопець, - легенда, це, звичайно ж, легенда і дуже гарна, просто я з дороги трохи втомився, не виспався.
    - Я ж казав відпочити вдень, - Фер і собі підвівся, обтрушуючи сідниці.
    - Я ліг і навіть заснув... але мені наснилося...
    Юнак підійшов до статуї, в цей момент, місяць вийшов із-за хмар, освітивши обличчя мармурової дівчини.
    Глянувши на нього, Лар зблід.
    - Це... вона! Не може бути! - народили білі губи.
    
    ***
    
    - Це вона! Вона! - Лар метавсь по пляжу, куди й поділася колишня сонливість.
    - Шо це ти так розхвилювався?
    - Ви не розумієте! Сьогодні вдень, як ви і радили, я ліг, адже я, дійсно, втомився з дороги. І мені наснилася — вона.
    - Фрезі Грант?
    - Не знаю, можливо. Мені приснилася дівчина, гарніше якої я не зустрічав в житті! Ледь побачивши її, я відразу зрозумів, що закохався. Ось так, як дурень, закохався в образ із власного сну. І ще, вона благала про допомогу.
    - Ну, мало чого насниться, - протягнув моряк, - от мені, пам'ятаю...
    - Помовч! - Фер зробився серйозний. - Кажете, дівчина зі сну просила про допомогу?
    - Так!
    - І це точно вона, придивіться уважніше.
    - Одне обличчя! Скажіть, а відомо з кого, хто послужив моделлю для «Той, що біжить»?
    - Я не знаю, а ти? – звернувся до моряка.
    - Звідки!
    - Може, Лар, ви згадайте ще що-небудь зі сну?
    - Пам'ятаю, так, пам'ятаю, вона була, як би це... безтілесна, немов дух, або привид.
    - Привид Дами, - моряк почухав за вухом.
    - Що за Привид Дами?
    - На Преображенській, його часто бачать опівночі.
    - Їдьмо на Преображенську!
    - Стійте, охолоньте! - старий Фер підняв руки. - По-перше, північ минула, так шо, якщо ми куди і їдемо, то додому.
    - А по-друге?
    - А по-друге, пора спати. Вам двом — добре, а у мене з ранку робота.
    
    ***
    
    Інтернет — благо, або бич цивілізації? У свій час, так само сперечалися про радіо, телебачення, двигуні внутрішнього згоряння, телефон...
    На цей час, суперечки вщухли, дійшовши до того, що все ж таки — благо.
    З інтернету, юнак, якого ми знаємо як Лар, дізнався, що автор ваяв «Ту, що біжить» зі своєї дружини — в минулому відомої співачки. Зараз вона втратила більшу частину слави і привабливості. Але — дивна річ — у світлі дня, пам'ятник втратив схожість із дівчиною зі сну.
    З того ж інтернету, вдалося витягти, що на Преображенській стоїть пам'ятник відомій актрисі німого кіно Вірі Холодній, яка померла в Одесі у віці 25 років від «іспанки». І біля нього, дійсно, іноді спостерігають привид.
    
    ***
    
    Чи знаєте ви одеську ніч? О, ви не знаєте одеської ночі! Вдивіться в неї. З середини неба світе місяць. Намет неба, обмежений дахами будинків, розсувається, горить і дихає. Всі вулиці в срібному сяйві, і чудове повітря прохолодно-задушливе, і повне ласкавості, і рухає море пахощів. Божественна ніч! Чарівна ніч! Непорушно, натхненно стали будинки, повні темряви, і кинули величну тінь від себе. Нічний вітер шелестить листям акацій та каштанів, і дикого винограду, і немов підкравшись, цілує їх. Горять рідкісні вікна і ліхтарі, і на душі неосяжно, і чудно, і натовпи срібних видінь струнко виникають у її глибині! Чарівна ніч! 
    В таку ніч тягне філософствувати, або згадувати події минулого, або милуватися краєвидами просто небо. 
    Троє стояли на вулиці. Юнак, старий і дівчина. Ось хлопець переступив з ноги на ногу, розминаючи затерплі м'язи, старий потер сухі долоні одна об іншу, зігріваючи старечі кістки, дівчина залишалася нерухома. Широкий капелюх приховував обличчя, одна рука притримувала поділ довгої сукні, друга завмерла напівпростягнута.
    - Скільки вже?
    - За десять хвилин, - циферблат годинника на мить освітив обличчя юнака. І цієї ж миті сторонньому спостерігачеві, буде такий знайдеться, вистачило б на те, щоб зрозуміти — дівчина, не що інше, як статуя, встановлена прямо на тротуарі.
    - Замерз, - старий знову потер руки.
    - Безглуздо все це... навіщо я тут... на що сподіваюся... це сон, лише сон...
    - Я, звичайно, дико перепрошую, але оберніться.
    Юнак послухався — на протилежній стороні вулиці стояла дівчина. Невисока, в довгому платті і широкополій шляпі. Дівчина підняла голову, тінь пішла з обличчя.
    - Вона! - видихнув юнак, і навіть схопив старого за руку.
    Дівчина зробила крок до чоловіків. Вона, наче пливла над бруківкою.
    - Вона? – перепитав старий, обережно звільняючи свою долоню.
    - Ні, - розчаровано зітхнув юнак.
    - Доброї ночі, - голос у незнайомки виявився дуже музичний і навіть сумні нотки не псували його.
    - Доброї, - хором відповіли чоловіки.
    - Дуже приємно вас бачити, я часто гуляю тут, однак, в цей час перехожі рідкісні на вулиці.
    - Нам теж приємно, дитя.
    Дівчина виявилася зовсім молодою, років двадцять, двадцять п'ять, не більше.
    - Я дуже люблю квіти — фіалки. Деякі залишають їх тут, для мене. Ви не знаходили фіалок?
    - Ні, - знову хором відповіли чоловіки.
    - Шкода, тоді, я піду.
    - Стривайте! - вигукнув Лар. - Ви, як би це сказати... не зустрічали тут привида... дівчини... молодої?
    - Привида? В Одесі дуже багато привидів, не всі з них дівчата, не всі молоді. Моя вам порада, якщо бажаєте кого-небудь відшукати, сходіть до Ази.
    - Ази?
    - Циганки, яка ворожить у себе на Князевскій.
    - Князевскій?..
    - Я знаю, де це, - встряв до розмови старий, - і трохи знайомий з Азочкой. Дякую за пораду, дитя моє.
    - Завжди будь ласка, - дівчина сумно посміхнулася.
    
    ***
    
    Так як був липень, то Азочка закривала огірки. Вона вийшла з кухні, немов величезний, дихаючий парою казан. Квітчастий фартух оперізував неосяжне, а саме те місце, де у дочок Хави повинна знаходитися талія. Величезні груди колихалися під світлою сорочкою, розкритою до непристойності. І спокуслива улоговинка між ними навіювала думки про бездонний каньйон. І, як на дні каньйону, в глибині текла річка поту. Терпкого поту старої циганки. За спиною у Азочки, на невеликому кухонному столі височіли гори блискучих кришок, поруч з прозорими шеренгами трилітрових банок. На плиті щось булькало, гостро пахло оцтом і кропом.
    - Проходьте, - рука, схожа на окіст, вказала на двері сусідньої з кухнею кімнати, - я счас.
    
    
    Стіни кімнатки виявилися задраповані темною тканиною. У відсутності господині, Фер тут же поліз за тканину. Позаду драпіровок ховалося інше приміщення, з шикарним диваном темної шкіри, ворсистим килимом і плазмою на пів стіни.
    У частині ж для відвідувачів, стояв невеликий стіл і дерев'яні стільці навколо. Кришталевих куль, опудал тварин та інших очікуваних речей — не спостерігалося.
    Нарешті, з'явилася Азочка. Фартух вона так і не зняла, лише на неосяжні плечі накинула квітчасту хустку, та злегка запахнула сорочку.
    - З чим прийшов, Фер, невже хочеш ворожіння?
    Старий підняв руки, ніби захищаючись.
    - Не мені, ось цей юнак приємної зовнішності мав необережність закохатися. Однак, предмет його зітхань, як би це... не зовсім матеріальний. Одним словом, розкинь, де він може зустріти свою дівчину.
    - Розкидають мізками, або речі, а в мене — тонка апаратура.
    Циганка присіла, стілець жалібно і звично скрипнув.
    - Приклади сюди свою руку, - вона зверталася до Лара.
    Той покірно притиснув долоню до вказаного місця на столі. В ту ж мить, стільниця зарясніла буйством зображень і написів.
    - Інтерактивний термінал ворожіння «Таро-4», - зашепотів Фер, - единий в Одесі — гордість Азочки.
    Пухкі пальці між тим пурхали над кришкою столу. Натискалися іконки, відкривалися вікна, вводилися дані.
    Зріст, вага, ім'я яким хрестили, точна дата та місце народження, на яку сторону виходили вікна пологової палати, навіщось розмір взуття і улюблений серіал.
    Нарешті, форму введення даних, змінила колода карт. Під спритними пальцями Азочки, карти перетасовувалися, красиво бігаючи по екрану, яким виступала кришка столу, кілька разів вона змушувала Лара «збити» колоду, після чого картки лягали в складному пасьянсі.
    - Так, далека дорога, бубнові клопоти, найближче минуле — доленосна зустріч.
    - Це зі мною! - самовдоволено зауважив Фер.
    - Серцевий інтерес, зустріч, ще зустріч.
    - Слухай, давай на майбутнє, і де зустріч, саме головне — де.
    - Казенний дім, блазень, лицедій... Точно — цирк!
    - Що, цирк? - Лар все ще притискав долонь до столу.
    - Іди в цирк, сьогодні, вночі.
    - Опівночі? - на всяк випадок уточнив Лар.
    - Звісно! Ітак, з тебе п'ять сотень - підкоряючись руху пальчика, місце карт зайняло віконце оплати.
    
    ***
    
    Чи знаєте ви одеську ніч? О-о, ви знаєте одеську ніч. В одну з ночей, на вулиці Садовій, біля будівлі залізного цирку, стояли двоє.
    - Знаєте, Фер, вона мені знову наснилася вночі, і знову просила про допомогу. Навіть вдень, коли не сплю, її очі, її губи, її голос переслідують мене. І, знаєте, я не хочу, щоб вони йшли.
    - Все це добре, але де він бродить?
    - Хто?
    - Один знайомий, в цирку він щось на кшталт нічного сторожа. Відкриє, пустить всередину... Адже, знаєте, цій будівлі більше ста років, і її спеціально будували під цирк. Хто тут тільки не виступав: брати Ферроні, Піддубний, Заїкін, Жакомино, Олівець, Нікулін... тихіше, здається, йде.
    До них рухався чоловічок на ньому був темний костюм і високий капелюх з гострою тулією. Наблизившись, він кивнув старому.
    - Фер.
    - Міша, - той повернув кивок.
    Чоловічок повозився з замком. Дзвону ключів чутно не було, однак, двері відчинилися.
    - Ходімо, - махнув сторож.
    Вхід був не центральний і вів не в глядацький зал. Темне приміщення, потім сходи, чоловічок запалив світло — і вони побачили довгий коридор, на стінах якого висіли старі афіші, упереміж з їх ровесниками — фото, які зображали артистів і номери минулого.
    - Що ви хочете тут шукати?
    Лар пройшовся уздовж стіни, вдивляючись в обличчя.
    - Кажу відразу, в стайню не поведу — мене коні лякаються!
    - Вона! - юнак зупинився біля одного фото. Тремтячий палець вказував на миловидне личко дівчини, одягненої в костюм цирковий гімнастки початку минулого сторіччя. - Фер, це вона, вона! 
    Старий заспішив до молодика.
    - Та шо ж ти так кричиш!
    - Незнайомка з моїх снів!
    Приєднався до них і сторож. На відміну від юнака, старі дивилися на фотокартку оцінююче.
    - Гарна, - видихнув Фер.
    - Її звали Лілі, справжнього імені ніхто не пам'ятає, - сторож зсунув капелюха на потилицю. - Кажуть, пурхала під куполом. Та тільки там була якась історія не то з нещасною любов'ю, не то з хворобою. Звела рахунки з життям, кинулася вниз з Строгановського мосту. Після прем'єри «Грози» Островського, за відсутністю в місті гідного обриву, з Строгановського взяли за моду кидатися всі панночки.
    - Он як, - спохмурнів Лар.
    - Була похована на другому єврейському кладовищі, тому, від якого залишилися лише ворота.
    - На кладовищі — ні, - похитав головою Фер, - якщо самогубець.
    - А я звідки знаю! За що купив — за те продав. Частина могил, як друге руйнували, перенесли на третє, може, і Лілі там.
    - Навряд чи, тоді встигли перепоховати тільки тих, у кого залишилися родичі, ну ще раввінів.
    - Можна, я візьму її, - юнак доторкнувся до фотокартки.
    - Ач, який прудкий, «візьму», понаїхали тут... - помітивши погляд Фера, сторож махнув рукою, - чого вже там, але тільки з віддачею, перекопіюй там, або чого ви зараз з фото витворяєте, і повернеш.
    - Дякую, - Лар акуратно відчепив від стіни шматочок старого картону.
    
    ***
    
    Позаду залишилася Люсдорфская дорога і відновлені ворота кладовища, з меморіальною табличкою, яка сповіщала, що в 1919 році на цьому місці були розстріляні члени іноземної колегії при одеському обкомі. Попереду — дерева, підсвічені місяцем, що періодично визирал з-за хмар.
    - Шо за місце, кого ми шукаємо, тут навіть поважаючих себе бандитів нема, бо нікого грабувати, - говорив здебільшого Фер. - А ви знаєте, серед убитих, там, - рука вказала на ворота, - була і Жанна Лябурб. Що за жінка! Можна сказати, завдяки їй французи-окупанти зібрали манатки і попливли з Одеси додому. Якщо склалося б інакше, ми б сімдесят років жили зовсім в іншій країні...
    - Вона до мене знову приходила.
    - По допомогу?
    - Так.
    - Дивіться, он хтось іде, може, теж за допомогою.
    По доріжці парку їм назустріч рухався середнього зросту вусатий молодий чоловік у світлому костюмі-трійці, при капелюсі, лакові штиблети відображали світло місяця.
    - Моє шанування, панове хороші.
    - І вам не хворіти, - буркнув Фер.
    - Який інтерес мають два важливих пана в забутому богом і людьми парку?
    - Два важливих пана мають інтерес до старої могили, - в тон запитувачу, відповів Фер.
    - Маю я щастя сподіватися, що панове мають інтерес до могили Бенціона Крика?
    - Могили Бенціона Крику немає і не може бути, - вимовив Лар. - Беня Крик — вигадка, літературний персонаж.
    - Молодій людині ніхто не сказав, шо за такі слова в Одесі...
    - Якщо завгодно — прототипом Крика, виступав Мойше Вінницький, більш відомий, як Мішка Япончик.
    - Та ви маєте інтерес до могили вірного сина матері-Одеси Мойше Вінницького? Шо ж ви весь це час тягнули кота за його волохаті...
    - Мишко Япончик помер і похований не в Одесі, та і не син він, так як народився не тут.
    - Ні. Ви бачили цього поца, я счас осерчаю!..
    - Стривайте серчать, - між молодими людьми став Фер, - скажіть краще, ви звідси?
    - Шо, не чути?
    - Ви знаєте тут всіх?
    - І всі знають мене.
    - Ми шукаємо дівчину, покажіть йому.
    Лар слухняно витяг фотографію і передав Феру, ну а той вже віддав портрет нічному перехожому.
    Вусань покрутив фотокартку, так, щоб на неї впало місячне світло.
    - Так, феміна, я розумію вас, юначе, і навіть вас, папаша. Такий образ може викрасти серце чоловіка, як грабіжник викрадає золотий Брегет. Якщо б я побачив таку даму, якби хоч раз кинув побіжний, як куля з нагана, погляд на це личко, моє серце теж...
    - Іншими словами, не бачили, - Лар вихопив картку з пальців вусатого.
    - А тут водяться привиди? - як би ненароком запитав Фер.
    - Татусь — це — Артилерійський парк, звідки тут привиди? Тут навіть поважаючих себе безхатьків не водиться! 
    - А могили, старі могили є?
    - Могили є, ходімо, проведу.
    
    ***
    
    Вранці 31 липня 2026 року високий молодик неохайної зовнішності піднявся по скрипучих східцях і увійшов в треті від сходів двері, попередньо витерши ноги об безбарвний килимок, сплетений китайськими майстрами з водоростей тамтешнього походження.
    Молодий чоловік перебував в засмучених почуттях, внаслідок бродіння до ранку і  довгочасних думок про об'єкт жіночої статі. Те, що об'єкт знаходився від Лара далеко в часі і на теперішній момент був деяким чином мертвий, лише посилювало страждання, бо Лар був закоханий, остаточно і безповоротно.
    На щастя чи на горе, могили Лілі вони так і не відшукали — остання ниточка, яка вела до дівчини, обірвалася.
    В квартирі Лар рушив до своєї кімнати, і майже дійшов, у всякому разі, довгі пальці правої руки обняли бронзову ручку дверей.
    Плач. Тихий жіночий плач зупинив юнака. Ведений не стільки цікавістю, скільки бажанням допомогти, Лар рушив на звуки.
    Плакали в сусідній кімнаті. Увійшовши туди, Лар виявив господиню квартири — Фаю, вона сиділа на стільці перед овальним дерев'яним столом і тихо лила сльози, притиснувши руки до грудей.
    - Фая, з вами?.. Щось сталося?..
    Жінка підняла на нього нещасні очі.
    - Белла, моя донечка, моя нещасна доня...
    - Що, що сталося з вашою дочкою? Якщо я можу допомогти...
    Жінка похитала головою.
    - Не можете, і ніхто не може. Всі в будинку знають, вона потрапила під машину, взимку, і з того часу... з того часу... - жінка знову заридала, руки опустилися, з них, на підлогу злетіла фотокартка — невеликий шматочок картону із зображенням. Лар підняв його, глянув на знімок — і серце хлопця забилося частіше. На нього дивилася — вона! Дівчина зі снів, та, чий образ він вгледів в «Той, що біжить по хвилях», і в нічний незнайомці, і в гімнастці Лілі.
    - Хто це? - об'єкт його любові, його мрій посміхався Лару.
    - Беллочка, моя донечка.
    - Де... де вона? - у роті все пересохло, і язик із зусиллям народжував слова.
    - У Першій міській, вона... вона в комі!
    
    ***
    
    Лікарняний коридор — покриті світлою фарбою панелі, широкі лави без спинок і фікуси в діжках — ровесники сторіччя.
    Ось і палата — фарбовані дерев'яні двері з матовим склом.
    Руки Лара тремтіли, він увесь тремтів під одежею, під накинутим на неї одноразовим халатом відвідувача.
    Невелика кімната, вікно. Ліжко, обставлене апаратурою. На ліжку лежала - вона!
    Закриті очі, бліді губи, запалі щоки — дівчина зі снів. Але як же вона була прекрасна!
    Обережно, немов боячись розбудити, Лар пройшов по кімнаті. Поруч з ліжком опустився на коліна. Вона не привид! Вона жива, у плоті! Ось, поруч! Доторкнувся. Рука, тонка ніжна ручка була теплою.
    Може, казка про сплячу красуню спливла в голові юнака, бо перед ним була красуня, і вона спала, може ще що, але він схилився й поцілував. Дівчину, в губи.
    Мати схлипнула від дверей.
    А дівчина... здригнулася, і очі її... відкрилися... у неї виявилися блакитні, дивно красиві райдужки.
    
    ***
    
    Над морем, на пляжі Лонжерон, там, де хвилі вдаряючись об бетон, здіймаються фонтанами, стояли п'ятеро.
    Четверо чоловіків і одна жінка. 
    - Погода псується, - сказав один, той, на якому була рвана тільняшка.
    - Скоро осінь, - зітхнула жінка, - не люблю осінь і ще зиму, бо взимку, я...
    - Ах, Вірочка, думайте про хороше, зате ви залишилися вічно молодою і не побачили весь той безлад, що творився в країні після вашої смерті.
    Зійшов місяць, і світло впало на п'ятірку стоячих. У цьому світлі чотири постаті стали напівпрозорі і лише одна — носатий старий — залишалася матеріальною.
    - А мені подобалося, ну, ті роки, я відчував себе справжнім королем! - вимовив чепуристе одягнений молодий чоловік.
    - От чого не розумію, так це, звідки він взявся, - старий у гостроверхій шапці сплеснув маленькими ручками. - Він же взагалі не жив, він цей, як його — літературний персонаж.
    - Сам ти не жив!
    - А ось і жив!
    - Тихіше, тихіше, віра, бажання — створюють дива. Тисячі, та що там — мільйони людей вірять, що Беня Крик жив в Одесі — ось він і з'явився. А так як народити живого може тільки жінка, народився привид.
    - До того ж, у мене є прототип — Мішка Япончик. 
    Носатий старий похитав сивою головою.
    - Я знав Япончика, ви на нього не схожі.
    - Пляж, потім Віра, Азу вплутали, все опівночі, Агасфер, навіщо такі складнощі? - запитав моряк.
    - Щоб розквітло почуття, потрібно за ним доглядати, поливати, плекати, якщо хочете. Романтична натура юнака була готова до нього, потрібно було тільки посіяти зерно у вигляді образу прекрасної незнайомки. Ну, а там вже... антураж зіграв свою роль.
    - А на кладовищі, навіщо ти його поволік? І в цирк?
    - В цирку він набув, так би мовити, матеріальне втілення своїх мрій, а на кладовищі зрозумів, що втратив її. Чим сильніше гіркота від втрати, тим вище щастя набуття.
    - До речі, щодо портрета, - устряв володар гостроверхого капелюха, - це все одно — підробка, ти приніс напередодні і повісив, так що нехай Лар залишить у себе.
    - Я передам йому. Скажу — подарунок від тебе, на весілля.
    - А весілля буде? - запитала дівчина.
    - Обов'язково, щира любов вимагає завершення.
    - Звідки ви знаєте, що любов щира?
    - Інакше, вона б не опритомніла, тільки справжня любов творить дива.
    - Але ж це ви — Агасфер зародили і, як ви кажете, виплекали у хлопцеві почуття. Якби не наші можливості навіювати сни, міняти зовнішність, ваші старання, вони б ніколи не зустрілися.
    - А якби Белла не потрапила під машину? Якби Лар вибрав інше місто? Якби б ви, Віра, тоді не поїхали на ці злощасні гастролі. Життя складається з суцільних «якби», і я, ви, тільки деякі з них.
    - Красиво, - моряк дивився на хвилі. - Мене тягне в море.
    - А мене на арену.
    - Мене в театр.
    - Мене на Молдаванку.
    - А мене — додому, - зітхнув Агасфер.