Золоте яблуко

Жив колись у невеликому селі хлопець на ім’я Марко. Був він добрий, працьовитий, але дуже бідний. Щоранку ходив він до лісу по дрова, щоб допомогти матері.
Одного вечора, коли сонце вже торкалось верхівок дерев, Марко побачив у глибині лісу старий сад. Дерева там були високі, мов сторожі, а серед них росла одна яблуня — стара, покручена, але на ній висіло одне-єдине золоте яблуко, що сяяло, мов маленьке сонце.
Марко підійшов ближче.
— Яке диво… — прошепотів він.
Раптом почув тихий голос:
— Не кожному дозволено зірвати його.
Перед хлопцем з’явилась стара жінка у сірому плащі.
— Це яблуко виконує бажання, — сказала вона. — Але лише того, чиє серце чисте.
Марко замислився. Він міг би попросити золота, багатства, слави… але згадав матір, холодну хату й людей у селі, яким часто не вистачало хліба.
— Я хочу, щоб у нашому селі більше ніхто не голодував, — тихо сказав він.
Жінка усміхнулась.
— Тоді зірви яблуко.
Щойно Марко торкнувся яблука, воно розсипалось на тисячі золотих іскор. Вітер підхопив їх і поніс над селом.
Тієї ж ночі поля стали родючими, худоба — здоровою, а криниці наповнились чистою водою. Люди прокинулись і не могли повірити, що біда відступила.
Марко ж повернувся додому з порожніми руками… але з теплом у серці.
А стара жінка знову з’явилась поруч. Та тепер вона світилась, мов зоря.
— Ти не попросив нічого для себе, — сказала вона. — Тому отримуєш найбільший дар.
Вона торкнулась його чола — і відтоді Марко став мудрим порадником. До нього приходили люди з різних земель, і він завжди знаходив слова, що приносили мир.
Кажуть, іноді вночі над селом і досі можна побачити золоті іскри.
То, сяє пам’ять про яблуко, що здійснило бажання не одного серця, а цілого світу.