Казка «Телефон, який ревнував власника до книжки»

У затишній кімнаті, на теплому краєчку дивану, жив смартфон на ім’я Слайп. Він був блискучий, заряджений на 97% і завжди готовий до діла. Його пальчики — тобто сенсор — реагували миттєво, голос був чіткий, а селфі-фільтр — просто космос.

Його власник, хлопчик на ім’я Лев, обожнював Слайпа.

— Без тебе, мій Слайпику, я як без руки! — казав Лев, гортаючи стрічку котів у шапках.

Але одного дня щось пішло не так.

— Що це?.. — промимрив Слайп, коли його відсунули на край столу.

На колінах у Лева лежала паперова книжка.

Так, реальна. Зі сторінками. Без Wi-Fi. І навіть без реклами про пательні.

— Це що — жарт?.. — Слайп мигнув іроном.

10 нових сповіщень.
Знижка на шкарпетки!
Хтось знову виклав історію з котиком!
Ой, подивись, цей інфлюенсер знову їсть авокадо!

Але Лев лише посміхався і… перегортав сторінки.

— Скажи щось! — просив Слайп, вмикаючи вібрацію. — Пінг! Дзень! Мяу! Пуш! Хрясь!

Він навіть зробив штучний дощ зі смайликів.

— Це я, твій Слайп! — волав він. — Я знаю, коли в тебе день народження! Я підказував, як варити яйця! Я давав тобі... МЕМЧИКИ!!!

Але хлопчик мовчав.

Тиша книжки була дивною. Спокійною. Глибокою, як ніч без інтернету.

Слайп почав ревнувати по-серйозному.

— Я можу теж бути глибоким! — закричав він. — У мене є додаток для медитації, між іншим!

Та хлопчик лише глянув на екран і тихо вимкнув звук.

Слайп завмер.

Уперше він зрозумів… що не завжди треба щось казати. Що Лев не відвернувся від нього. Він просто відпочиває. Від усього. І від сповіщень теж.

Наступного ранку, коли Лев прокинувся, Слайп увімкнув режим «не турбувати». Сам.

— Ти… змінився, Слайпику, — сказав хлопчик і усміхнувся.

— Я просто… подорослішав, — прошепотів Слайп, ніжно блимаючи зеленим.

І книжка теж усміхнулась. Або так здалося. Просто… вона теж цінувала тишу.

Мораль:
Іноді найбільша любов — це не в тому, щоб кричати, а в тому, щоб дати комусь послухати себе.