Казка «Цибулина в скафандрі»

У городі номер сім, між кропом і капустою, жила Цибулина Люся. Вона була ніжна, чуйна й дуже ароматна особа. Люся мріяла про кохання, вечори з чайком під місячним буряком і тихі балачки серед салатного листя.

Але була одна проблема.

Кожен, хто наближався до Люсі ближче, ніж на три сантиметри, починав плакати. Безжально, гірко, аж до соплів. Навіть редиска Гриць, який завжди хвалився, що не плакав з моменту викопування, — захлинався сльозами після трьох фраз.

— Це не я! — бідкалась Люся. — Це просто моя… есенція.

— Люсю, ну ти класна! Але… — казали їй кавалери, витираючи очі шкірками від сліз, — нам треба взяти… перерву.

Тоді Люся придумала план.

Вона пошила собі скафандр. З пластикової пляшки з-під кефіру, гумових рукавичок і пакета «ЕкоБум». Виглядала, чесно кажучи, як прибулець із маринованого супу. Але в ньому ніхто не плакав! Правда, не чув, що вона каже. Але то вже інше.

— Хоч хтось мене полюбить, якщо я сховаю свій запах? — шепотіла Люся на місяць, коли ніхто не чув.

І от одного вечора, коли кріп уже хропів, а помідори дивились серіал, з’явився він.

Перчик. Червоний, гострий, із легким вигином і посмішкою шибеника.

— Йо, ти хто, астронавтка з салатного космосу?

— Я Люся, — почувся приглушений голос із пакета. — І я емоційно небезпечна.

— То прекрасно, — сказав Перчик і підморгнув. — А я — термоядерно драматичний. Ми з тобою як перше побачення і пекельна кухня.

Вони сіли під кущем базиліку. Люся зняла шолом на три секунди.

Перчик заплакав.

Але не тікаючи. Не витирав очі огірком. Він засміявся крізь сльози.

— Оце кайф! — сказав. — Я думав, що мої емоції перегоріли, як перегріта духовка! А ти… ти повернула мені серце.

— Тобто… ти не тікаєш?

— Та ти шо! — радів Перчик. — Я взагалі приніс тобі подарунок!

І витягнув маленьку маску для носа. Із лаймового листочка.

— Це для мене? — зворушилась Люся.

— Для нас. Ти лишайся собою. А я — просто надягну маску. Бо коли ти плачеш — це чесно. А чесність — сексуальна.

Відтоді Люся не ховалась у скафандрі.

Вона плакала, сміялась, готувала емоційні соуси і разом із Перчиком відкрила кав’ярню для овочів із глибокою душевністю.

Вони назвали її:
«Сльоза і Перчик: гостро, чесно, ніжно».

Мораль:
Не всі сльози — погані. Іноді це найкраща форма ніжності.
А ще — не треба ховатись у пластиковому скафандрі. Люди, яким ти потрібен — куплять собі маску і лишаться.