Казка «Годинник, що плутав часи року»

У маленькому затишному містечку стояла висока вежа з великим старовинним годинником. Він давно вже слугував містянам — показував час, сповіщав про початок уроків, обід чи вечірню прогулянку. Але останнім часом з годинником почалися дивні справи.

Одного липневого ранку годинник голосно задзвонив, показуючи… сніг і холод. За вікном світило палюче сонце, а у парку діти бігали в шортах і футболках.

— Боже, — шепотіла бабуся Маруся, — а я наділа пальто і рукавички. Навіщо мені ця спека в такому одязі?

— Я теж не розумію, — сміявся дідусь Іван, — тепер замість того, щоб купатися, доводиться варити чай і грітися.

Сонце світило яскраво, а люди ходили в теплих шубах, бо годинник казав: «Зима настала!»

Тим часом на шкільному подвір’ї хлопчик Петрик стояв у лижному комбінезоні і задумливо дивився на дітей, які грали у футбол.

— Це якась магія! — вигукнув він, — годинник просто збожеволів!

Ввечері містом почали ширитися чутки.

— Може, годинник зачарували? — питала пані Олена, торгуючи свіжими овочами.

— Ні, — казав пан Клим, — він просто забув, як відчувати час. Не слухає природу.

У ту ж ніч до вежі підкралася маленька дівчинка Соня. Вона тримала в руках букет польових квітів, а на плечах — легку курточку. Соня любила спостерігати за природою і знала, що таке справжня зміна пір року.

— Годиннику, — лагідно звернулася вона, — чому ти так плутаєшся? Чому не кажеш нам правду?

Вежа завмерла, а стрілки тихо посигнали.

— Я не слухаю вітер, не чую спів пташок і не бачу, як листя змінює колір, — наче сумно відповів годинник.

— Давай я допоможу тобі знову почути світ, — запропонувала Соня. — Почнемо з найпростішого — поглянемо на небо.

Наступного дня Соня прийшла рано вранці і, піднявшись на вершину вежі, показала годиннику легкий вітерець, який колихав гілки.

— Відчуваєш? Це весна, — сказала дівчинка.

Годинник повільно повернув стрілки, ніби прислухаючись.

— А тепер — спів солов’я, — шепотіла Соня.

У вікна вежі зазирнули пташенята, співаючи перші пісні ранку.

День за днем вони разом з годинником вчилися знову відчувати природу. Вітер ставав теплішим або прохолоднішим, листя змінювало відтінки, і місто почало оживати.

— Поглянь! — кричала Соня містянам з вікна, — настав справжній весняний ранок!

Люди знімали зимові шуби, посміхалися і дякували дівчинці.

Одного разу, коли годинник вже навчився правильно показувати час, він дзвінко проголосив:

— Сьогодні — початок літа!

І саме в той момент небо раптом розплакалося літнім дощем, а повітря наповнилося пахощами квітів.

— Я зрозумів, — шепотів годинник, — час — це не стрілки, а життя, яке навколо нас.

Соня усміхнулася і сказала:

— Тепер ти з нами. І ми будемо вчитися разом.

Мораль: Щоб по-справжньому жити, треба відчувати світ, що тебе оточує, а час — це більше, ніж просто стрілки на годиннику.