Казка «Телефон, який говорив шепотом»

У невеликому містечку стояв старий телефон — він був з тих, що ще мають товстий провід і кнопки, які так приємно клацали під пальцями. Але був у нього один великий секрет: він міг говорити лише пошепки.

— Тс-с, тс-с, — шепотів телефон, коли хтось брав слухавку.

Люди, які дзвонили або відповідали, часто нахилялися ближче, намагаючись розчути, що ж там так тихо звучить.

— Алло? Ти хто? — питала пані Маруся, яка вперше почула цей шепіт. — Це… привид?

— Ні-і-і, — ніжно відповідав телефон, — це я, твій старий телефон. Просто в мене голос такий… делікатний.

Містяни почали придумувати найрізноманітніші версії, що це магія або таємне послання з іншого світу.

— Я думав, це повідомлення з майбутнього! — говорив пан Клим, який після дзвінка міг слухати годинами і розшифровувати кожен шепіт.

Одного дня маленький хлопчик Петрик вирішив розібратися, чому телефон такий тихий. Він пішов до майстра, який ремонтував телефони, і сказав:

— Чому він говорить пошепки?

— А ти спробуй уявити, — відповів майстер, — що цей телефон — справжній джентльмен. Він не хоче турбувати своїм голосом нікого.

Петрик посміхнувся і зателефонував бабусі.

— Алло, бабусю! Це я! — сказав він голосно.

І раптом почув пошепки від телефону:

— Привіт, Петрик… Спокійно, не кричи, я тут.

Бабуся засміялася:

— Це телефон з особливим шармом!

Із того часу у містечку всі почали носити телефони з шепотом — вони стали найулюбленішими. Бо, як з’ясувалося, навіть тихий голос може звучати дуже гучно в серці.

Мораль: Навіть тихий голос може звучати дуже гучно.