Казка «Равлик, який записався в марафон»

У лісі, де навіть дерева здавались більш енергійними за нього, жив собі Равлик на ім’я Глібчик. Він був повільний. Як? Дуже. Якщо хтось встигав виростити моркву — Глібчик тільки діставався до грядки. Його не кликали на змагання. Його кликали на чай. Бо поки ти п’єш — він, може, якраз поверне голову.

Але якось усе змінилось.

На старій сосні з’явилося оголошення:

ВЕЛИКИЙ ЛІСОВИЙ МАРАФОН!
Участь беруть усі охочі: зайці, білки, їжаки, навіть черепахи (якщо не забудуть).
Приз: горіхове печиво, медаль і звання «Найспритніший у лісі»!

Равлик Глібчик розклеїв вушка, глянув на свій слизовий слід — і сказав:

— А чому б і ні?

День старту
— Гліб, це не перегони на місці! — пирскала білка Сімона.

— В тебе ж немає навіть кросівок! — сміявся заєць Тимур.

— Я взяв пінку під панцир, аби не стертись! — похвалився їжак Жорік.

— А я взяв себе, — спокійно відповів Равлик. — Мені достатньо.

ПУФФФ! — пролунав стартовий ріг.

І всі... побігли.

А Глібчик — повз.
Повільно. Слизько. Але вперто.

День 3. Перша калюжа
Дощ змив розмітку.
Їжак Жорік вкотився у кущі.
Білка забула, куди звертати.
А Равлик?
— Я її позначив краплею меду, — сказав він сам собі. — Зліва буде запах.

І повз далі.

Тиждень 2. Відмови
— Заєць Тимур дискваліфікований! — крикнули сови. — Він скоротив маршрут через поле!

— Білка Сімона втомилась і пішла в інстаграм.

— Їжак Жорік з’їв усі енергетичні шишки й заснув.

А Глібчик?
Він просто переповз через камінець розміром з будинок.
— Як Everest. Але слизкий, — прошепотів.

Місяць потому. Фініш
На фініші все було порожньо. Ні камер, ні натовпу. Тільки стара сова-диктор, яка лишилася, бо загубила окуляри.

Раптом — тихеньке «чпок-чпок».

— Ой лишенько… — прошепотіла сова. — Це що, краплі?

— Ні. Це Равлик, — пролунав голос.

Із-за кущів виліз Глібчик. Покритий пилом, але з блиском у вічках.

— Прийшов, — сказав він.

— Ти… останній! — знітилась сова.

— Але і єдиний, хто не зійшов, — відповів Глібчик. — А отже?

Він підняв один вусик, мов палець.

— Я виграв.

Епілог
Йому вручили медаль.
Її трохи відгризли білки, але то були не ті білки, які сміялись.
Ті дивились здалеку і мовчали.

А Равлик повісив медаль на гілочку над своєю ніркою. І кожного ранку, повзаючи повз неї, повторював:

— Я не швидкий. Зате — впертий.

Мораль:
Головне — не швидкість, а впертість. Бо фініш не завжди дістається першому. Інколи він чекає того, хто не здається.