Казка «Вишивка теперішнього»

Її звали Елла.

У неї завжди були червоні кінчики пальців — від ниток, що ніколи не рвалися. І завжди на колінах лежав клаптик тканини, на якому вона вишивала кожен день.

Але це була не проста вишивка.
Це була жива вишивка теперішнього.

Кожного ранку Елла брала нову нитку й вишивала на полотні найважливіше з того, що відчула:

- Посмішку мами — жовтими стібками.
- Дощ, що застав зненацька — сірими хрестиками.
- Обійми подруги — теплим гранатом.
- Самотній вечір — білою ниткою по білому тлі.

Вона не планувала майбутнє, як Лея. І не носила вузлів, як Ітан. Вона просто жила.

Але одного дня щось змінилося.

— Нитки плутаються, — сказала Елла своїй бабусі. — Я не знаю, що вишивати.

— А що ти бачиш? — спитала бабуся.

— Туман. Мовчання. І дивне відчуття, що хтось мене чекає.

Бабуся лише посміхнулась.

— То й вишиєш це. І йди.

Так Елла вирушила.

У невеличкому мішечку — голка, ножиці, кілька клаптів тканини. І полотно, на якому вона бачила, як її стібки почали самі вести дорогу.

На узліссі вона зустріла дівчинку з бузком у волоссі та хлопчика з вузлом на грудях.

— Ви... справжні? — прошепотіла Елла.

— А ти — вишиваєш зараз? — спитала Лея, підійшовши ближче.

Елла показала клаптик: троє силуетів під деревом, вузол, клубок, і тонка червона нитка, яка з'єднувала їх усіх.

Ітан торкнувся нитки. Його вузол ледь засвітився.

— Це… ми? Але ми щойно познайомились…

— Але вже є, — спокійно відповіла Елла. — Якщо щось є зараз — значить, воно важливе.

Тієї ночі вони розклали вогнище. І вперше Лея не питала: «А що буде далі?», Ітан не шепотів: «А що було тоді?».

Вони просто сиділи в теперішньому.

А Елла вишивала їхні тіні, тепло полум’я, і навіть мовчання — бо воно теж мало колір.

Уранці вони зрозуміли: кожен з них не випадково знайшов свій шлях.

Лея — тому що навчилась відпускати контроль.

Ітан — бо прийняв біль, а не ховав його.

Елла — бо вміла бути тут і зараз.

А ще — бо доля плете найтонші нитки саме через зустрічі, яких не чекаєш.

Після цього вони створили щось неймовірне.

Ітан став берегти вузли інших, допомагаючи розплутати їх з любов’ю.

Лея — створила майстерню майбутнього, де діти вчились мріяти, але не забувати жити.

Елла — відкрила школу вишивки сьогодення, де кожна дитина могла вишити свій день — і не соромитись жодного стібка.

А на спільному полотні — під бузком — залишилась червона нитка, що з’єднувала їхні серця.

Мораль:
Минуле нас формує, майбутнє нас кличе — але тільки теперішнє вміє нас обіймати.