Казка «Клубок майбутнього»

У містечку, де всі дні були схожі один на одного, жила дівчинка на ім’я Лея.

Вона любила планувати.
Ще зранку вона знала, що одягне, що скаже вчительці, що відповість подрузі на зауваження, що поїсть на обід і навіть що намалює у зошиті.

— Як ти все встигаєш? — дивувались інші.

— Просто я все знаю наперед, — казала Лея і злегка знизувала плечима. — Якщо все запланувати, нічого не зламається.

Але одного вечора, коли вона поверталась із школи через старий двір, її нога зачепилась за щось м’яке.

Це була нитка.

Вона потягнула її — і побачила, що нитка веде до куща бузку, під яким хтось поклав маленький клубок. Він світився трохи фіолетовим, трохи золотим світлом. Теплим.

І щойно вона торкнулась його — щось у світі клацнуло. Немов годинник, що почав відлік.

Вдома Лея поклала клубок на стіл. Він повільно обертався, змотуючи нитку сам у себе. Їй здалося, що всередині він… малює щось. Немов карта. Немов завтрашній день.

— Дивина, — прошепотіла дівчинка.

— Ти — не просто нитка, так? — І клубок ніби блиснув у відповідь.

На ранок усе стало дивнішим.

Лея прокинулась — і побачила, що події відбуваються в точності так, як вона вчора уявила, навіть до слів сусідки у черзі за булочками:
— Та ці дощі, немов хтось там наверху плете з води!

У неї промайнуло в голові: Плете… як нитку…

Тієї ж ночі вона розмотала кілька петель клубка — і наступного дня її вчителька втратила голос, а замість контрольної клас пішов садити дерева.

— Це… я зробила? — Лея дивилась на клубок з острахом і трепетом.

Наступні дні вона експериментувала.

✶ Розплутала — і автобус запізнився, тож вона встигла на улюблену передачу.
✶ Смикнула сильніше — і булочка на сніданок виявилась із шоколадом, хоч мала бути з сиром.
✶ Зв’язала вузол — і подруга, яка з нею посварилась, раптом підійшла й обійняла.

Клубок… слухав.

Але нитки ставало щораз менше.

І з кожним втручанням день ставав не кращим, а… порожнішим.

Лея почала помічати:
— її кіт, якого вона "запрограмувала" пурхати по кімнаті — більше не муркотів,
— її тато, який мав сказати смішну фразу, тепер казав її точно, але без блиску в очах,
— навіть дощ падав не вільно, а… ніби за інструкцією.

— Це вже не життя, — шепотіла вона вночі. — Це просто… нитка.

І тоді вона розв’язала клубок до кінця. Аж до останньої петельки.

І він… зупинився.

Нитка зникла.

Лея прокинулась у повній тиші. Надворі — нічого не відбувалось.

Небо застигло, годинник не цокав, а мама… мовчала, ніби застрягла між рухами.

Лея злякалась.
— Це я… усе сплутала. Я забрала майбутнє.

Вона вийшла надвір. Вулиця була, як кадр із замерзлого фільму. Все чекало.

— Що мені робити? — прошепотіла.

І тоді, з куща бузку, випав один єдиний вузлик нитки.

Просто поклади його — і дозволь дню статися.

Лея зробила це.

Вранці все ожило.

Мама щось пробурмотіла уві сні. Тато чхнув. Кіт впав із підвіконня. У школі знову було несподівано. І чудово.

А ввечері на столі не було вже клубка.

Але Лея більше й не шукала.

Вона дістала блокнот і написала:
«Завтра я нічого не планую. Хочу побачити, чим здивуєш, день. Твоя — Лея».

Мораль:
Не все треба контролювати.
Деколи життя краще в’яже саме.