Казка «Пісочний годинник, що тік угору»

У старій антикварній лавці, що пахла пергаментом, часом і трохи пилюкою, на верхній полиці серед зламаних механізмів, пожовклих листівок і срібного компаса лежав дивний годинник. Пісочний.

Але… пісок у ньому тік угору.

Люди помічали його, знизували плечима, хтось казав:

— Зіпсований.

— Неправильний.

— Невигідний. Навіть чаю не встигнеш за ним заварити.

І ніхто не купував.

Одного дощового дня до крамнички зайшов Тимко — хлопчик із трохи смішною зачіскою, у вицвілому светрі й великих черевиках, які давно не знали шнурків. Йому було одинадцять. А може, й більше — його ніхто давно не питав про вік.

Він заходив сюди часто — грівся, розглядав старі речі й тихо спілкувався з власником — дідом Артуром, який завжди казав:

— У цій лавці речі обирають тебе, Тимчику. Не навпаки.

Того дня Тимко одразу побачив годинник.

— Чому цей пісок лізе вгору? — спитав він.

Артур лише всміхнувся:

— Бо в нього час не йде… а повертається.

Тимко дивився зачаровано. Пісок плавно стікав віднизу вгору, немовби піднімав щось давно втрачене. Нагадував дим від бабусиного пирога або музику, що звучала з далеких спогадів.

— А можна… взяти? — несміливо запитав.

— Якщо він тебе вже вибрав, то хіба я проти? — хмикнув дід Артур і поклав годинник хлопчику в руки.

У ту ніч Тимко не спав. Він перевертав годинник, дивився, як пісок спокійно і вперто повзе вгору. І щось у ньому самому почало повертатися.

Пам’ять.

Йому знову наснився тато, який носив його на плечах. І мамині колискові, і сміх, і запах літа, і смак морозива на вухах. Це було… до війни. До втрат. До втечі. До сирітського притулку.

Годинник шепотів пісочинками:
«Це було. Це є. Це з тобою.»

Наступного дня він приніс годинник у клас. Діти сміялись:

— У тебе навіть годинник дивний, як і ти!

— У нього час назад іде! Та ти ще й динозавр, напевно!

Та Тимко не злився. Він поглянув на годинник і спокійно сказав:

— Він просто… нагадує, що ніщо не зникає. Навіть мить. Вона десь іще живе.

І ті, хто сміявся, замовкли.

Наступного тижня до нього підійшла однокласниця Кіра. Вона тримала годинник і тихо сказала:

— Можна я подивлюсь, як твій пісок… повертає час?

І подивилась.

І заплакала.

Бо згадала, як її брат грав на гітарі. Як було тихо й добре. І як це зникло.

І тоді сталося дивне.

Пісок у годиннику почав змінювати колір. Він став золотим, ніби промінь сонця, змішаного з пилом дитячих спогадів.

Годинник — ожив.

Наступного дня хлопчик приніс його до дитячої лікарні. Потім — до бабусі в притулку. Потім — до шкільного психолога. Потім — просто до лавки в парку.

Він не показував час. Він показував серце.

І одного ранку, коли Тимко знову перевернув годинник, пісок піднявся вгору — і не зупинився. Він вийшов за межі скла, розсипався світлом, огорнув усе довкола. І в кімнаті знову пахло пирогом, і тато знову сміявся, і мама співала колискову — хоча б на мить. А хлопчик усміхнувся. Бо пам’ять повернулась.

Мораль:
Не весь час іде вперед. Деякий — повертається, щоби ми згадали, ким були. І стали тими, ким маємо бути.