Казка «Дерево, яке росло навиворіт»

У маленькому містечку, де все було надто правильним, симетричним і трохи нудним, у парку одного ранку з’явилося дерево, якого там учора точно не було. Його коріння тягнулося в небо, розгалужене, мов блискавка, а гілки, навпаки, вростали в землю, ховаючись між травою.

Люди збиралися навколо, знімали фото, хтось телефонував у міську раду.

— Це, мабуть, інсталяція! — вигукнула пані Ніна, вчителька образотворчого. — Якесь сучасне мистецтво.

— Або мутація! — грізно буркнув дід Федір. — Треба викликати екологів!

Але дерево просто стояло. Тихо. Неначе чекало.

Серед натовпу був Марк, хлопчик років восьми. Він стояв осторонь, не фотографував і не бурчав. Він дивився.

— Дивне… — прошепотів. — Але... мені подобається.

Тієї ночі Марк не спав. Йому снилося, як він лізе по корінню в небо, а довкола літають кульбабки, перетворені на зірки.

— Я мушу туди залізти, — вирішив вранці.

Наступного дня, поки всі дорослі обговорювали, як його «пересадити в норму», Марк підійшов і обережно торкнувся повітряного коріння. Воно було тепле. М’яке, як шерсть старого кота. І пульсувало світлом.

— Привіт, — прошепотів Марк. — Можна?

Коріння відповіло... легким вібруванням. Неначе запрошенням.

І він почав лізти. Друзі з двору кричали йому знизу:

— Ти божевільний!

— Ти що, хочеш упасти?

— Це ж навиворіт! Так не буває!

Але хлопчик лише усміхнувся і поліз вище.

На певній висоті щось змінилося.

Світ — перевернувся.

Земля стала небом, небо — ґрунтом. Марк стояв на зеленій галявині догори ногами — але відчував себе вдома. Довкола росли дивні рослини, мов слова, що виросли з мовчання. Пташки там не літали, а... плавали повітрям, лишаючи за собою веселкові сліди.

Марк ішов повз озеро з хмар, повз равлика в капелюсі з думок, повз стілець, який вмів співати. І в центрі стояла дзеркальна копія дерева — тільки з гілками догори, як зазвичай. Але це дерево було мертвим. Холодним. Кам’яним.

— Чому це так? — спитав Марк уголос.

— Бо всі хочуть правильне, — відповіла хмарка. — Всі думають, що дерево повинно рости тільки в один бік. А це дерево — відмовилось. Воно захотіло рости навиворіт. І стало живим.

Марк довго сидів біля живого дерева. Відчував його тепло. А тоді запитав:

— А якщо... я теж іноді не такий, як усі — це погано?

— Якщо ти ростеш у бік, що веде до світла — це завжди добре, — відповіла хмарка й ніжно торкнулася його щоки.

Коли Марк спустився назад, дорослі досі сперечались:

— Треба його зрубати, це протиприродно!

— Залити бетоном! Ще щось виросте догори дригом!

Марк глянув на них. І сказав просто:

— Це дерево росте вглиб. У себе. Якщо ви не розумієте — це ще не означає, що воно неправильне.

І пішов.

Вночі дерево зацвіло. На його корінні — яке тягнулось у небо — розпустились вогняні квіти, схожі на мрії.

А внизу… почала проростати ще одна така ж маленька рослинка. З гілками вниз. І з корінням у небо.

Бо коли хтось перший наважився перевернутись — інші теж відчувають, що можна бути інакшим.

Мораль:
Не все, що дивне — зайве. Можливо, це саме те, що допоможе світу рости вглиб. Іноді, щоб побачити себе, треба глянути на все... догори дриґом.