Казка «Ключ, що нікуди не підходив»

У старій крамничці антикваріату, серед пороху й тіней забутих речей, лежав маленький бронзовий ключ. Він був красивий, хоч і трохи потьмянів. На ручці були вигравірувані дрібні візерунки — мов би мереживо спогадів.

Але ключ був сумний. Дуже сумний.

— Усі мають двері, — зітхнув він. — Усі щось відкривають. А я... я ніде не підходжу.

Поруч на поличці поважно мовив старовинний замок:

— Може, тебе просто ще не знайшли.

— Мене вже пробували вставити у скрині, в шафи, навіть у музичну шкатулку. Нічого, — похнюпився ключ. — Я, мабуть, помилковий.

Старенька крамарка обережно перекладала речі, і ключ випав з коробочки. Покотився — і випав на вулицю.

— Ну от, — пробурмотів він. — Тепер я навіть не на місці.

Але замість зневіри прийшла пригодницька думка:

— А що, якщо я... подивлюсь увесь світ? Може, десь є мої двері?

І ключ вирушив у подорож.

Спершу він натрапив на величезні ворота, прикрашені гербами.

— Я шукаю двері, які можу відкрити, — сказав він, звертаючись до охоронця.

— Це ворота до замку мрій, — буркнув той. — Тільки золото підходить сюди. Ти ж... мідний?

Ключ похнюпився. Але не здався.

Далі він потрапив до механіка, що лагодив старі годинники.

— Хмм, цікавий ти, — промовив механік, роздивляючись ключ. — Не від годинника, але гарний. Може, триматимеш мені папери?

Ключ спробував, але швидко впав. Він не був затискачем.

— Шкода... — пробурмотів механік. — Красивий, але не функціональний.

Ключ тихенько відповз із майстерні.

Минуло багато днів. Він зустрічав поштові скриньки, музичні шкатулки, навіть космічний телескоп. Але ніде не підходив.

Одного вечора, коли небо залилося рожевим, ключ дістався до покинутого парку. На лавці сиділа дівчинка, притулившись до себе, очі в неї були червоні від сліз.

— Привіт... — несміливо промовив ключ, підповзаючи. — Я ключ, але ні до чого не підходжу.

— І я така, — сказала дівчинка. — Мене звати Юля. Всі в класі кажуть, що я "дивна". Мовляв, я не така, як інші.

Вони помовчали.

— Знаєш, — сказала Юля, — мені здається... тебе створили не для замків.

Ключ трохи зашарівся — якщо бронзовий ключ взагалі може зашарітись.

— Можна тебе потримати?

Дівчинка взяла ключ у долоню. І щось сталося.

В її грудях — ніби щось клацнуло. М'яко, лагідно. І вперше за довгий час Юля усміхнулася.

— Ти відкрив мені теплість. Може, я теж — не зайва.

Ключ засвітився легким теплом. Йому більше не потрібно було шукати двері. Бо він відкрив серце.

Мораль:
Не все, що не підходить, — зайве. Можливо, просто його ще не знайшли. А може, воно створене для чогось глибшого.