Казка «Смішний дощ»

Вранці місто прокинулося, як завжди — з гудінням автомобілів, гавкотом собак і кроками перехожих. Але щось було не так. Небо було густо-сіре, і замість звичних крапель дощу раптом почав падати сміх. Так, справжній, дзвінкий, немов маленькі дзвіночки, які стрибали по дахах, деревах і навіть по людях!

— Ти це чуєш? — вигукнула пані Марина, яка відкривала двері своєї кав’ярні. Її очі округлилися від здивування. — Це… це якийсь незвичайний дощ!

Вона підняла голову, і до сміху додався ще й веселий, ледь чутний шелест.

— Ха-ха-ха! — раптом пролунало поруч, і сусід Петро, що підбирав газетку, що упала, ледве стримав сміх.

— Пані Маринко, це якийсь фокус! — пожартував він, підморгуючи.

— Фокус чи ні, — сміялася вона, — такий дощ я чую вперше у житті!

Вулицями гуляють веселощі
На вулицях містяни стояли з відкритими ротами, ловлячи сміх руками, а діти ганялися за дзвінкими краплями.

— Ой, мама, це найкращий дощ у світі! — радів маленький Ваня, виставляючи язик, щоб спіймати сміх на нього.

— Тільки не розсипай цей сміх, — жартувала мама, — а то будеш сміятися без кінця!

На лавці старенький дідусь Іван, який зазвичай тільки бурмотів і дивився у землю, раптом розсміявся так гучно, що всі перехожі обернулися.

— Ха-ха-ха! — він зупинився, потім закашлявся і усміхнувся: — Вже й забув, як це — сміятися!

— Ви теж зловили сміх? — підходила до нього дівчинка Аня, тримаючи в руках великий букет польових квітів.

— І не один! Цей дощ — справжнє диво!

Магазин і кумедний продавець
У маленькому квітковому магазині Сергія раптом всі квіти почали трохи крутитися і навіть ніби посміхатися.

— Що за чари? — вигукнув Сергій, коли з його вуст вирвався несподіваний регіт.

— Ой, не переживайте, — підійшла покупниця, сміючись. — Це сміх дощу!

— Ха-ха! — Сергій ледь не впустив букет троянд. — Тепер навіть квіти з гумором!

Таємниця Пана Сміху
В парку, де завжди було тихо і трохи сумно, з’явився загадковий чоловік у яскравому клоунському костюмі і з великим парасолькою, з якого капали маленькі кульки сміху.

— Ви хто? — запитала дівчинка Маша, уважно вдивляючись у нього.

— Я — Пан Сміх, — усміхнувся він і нахилив парасолю над головою Маші, яка почала сміятися від несподіванки.

— Ви створили цей дощ? — не вірила вона.

— Саме так, — відповів він. — Мені захотілося, щоб люди частіше посміхалися, навіть коли дощ іде.

Кульмінація: танець під сміхом
Коли вечір опустився на місто, всі збиралися на головній площі. Під сміховими краплями люди танцювали, тримаючись за руки, відчуваючи, що цей дощ змінив їхній настрій назавжди.

— Я навіть не пам’ятаю, коли востаннє так сміявся! — кричав хлопчик Ваня, крутячись навколо.

— Сміх — найкраща музика! — додала Аня, виставляючи руки до неба.

Пан Сміх посміхався і мовив:

— Пам’ятайте: інколи треба просто відпустити всі турботи і посміятися. Це робить нас живими.

Мораль
Іноді життя підкидає несподівані подарунки. І замість того, щоб хмуритися, варто дозволити собі посміятися. Адже сміх — це найкращі ліки від будь-яких негараздів.