Казка «Трамвай №0»

1. Нічна платформа
О 23:59 місто було тихим. Навіть тиша здавалася втомленою — ніби вона цілий день ходила поряд з усіма, тримаючи за руку їхні мовчання.

Софія сиділа на лавці біля давно закинутої зупинки. Вона не знала, чому опинилася тут. Просто не могла спати — щось нило під серцем, як пісня, слова якої вона забула.

Раптом… засвітилася лампа. Її не міняли років десять.

І в ту ж мить вдалині задрижали рейки. З темряви виїхав трамвай. Старий, але... блискучий. Фара — одна. Номер — «0».

Він пригальмував саме перед нею. Двері з шипінням відчинилися.

— Ти до мене? — прошепотіла Софія.

Зсередини хтось кивнув.

2. Усередині
Усередині трамвай світився теплим світлом. Як затишна кімната, яку ти давно забув. На сидіннях сиділи люди — кожен у власному кутку, мов у своїй історії.

Навпроти неї сидів дідусь у піджаку з підкладкою, що трохи вилазила. Він тримав листа без адреси. Поряд — жінка з валізою, з якої стирчала... весільна сукня. Біля вікна — хлопчик, що малював щось пальцем на запітнілому склі.

— Що це за трамвай? — обережно запитала Софія.

— Ми не знаємо, — відповіла жінка з валізою. — Просто... сіли.

— Він не їде кудись, — додав дідусь. — Він їде всередину.

3. Перша зупинка: Шепіт у парку
Трамвай зупинився раптово. Софія озирнулася: за вікном був... парк, у якому вона колись загубилась у шість років.

— Це моя зупинка? — прошепотіла вона.

— Якщо серце відгукується — виходь, — сказав хлопчик біля вікна, не відводячи очей від свого малюнка.

Вона вийшла. Все було темно — але знайомо. Навіть запах липи, навіть тріщинка в лавці, на якій вона тоді плакала.

І тут з тіні вийшла дівчинка — її маленьке «я».

— Ти мене покинула, — сказала вона. — Ти сказала собі, що вже не боїшся, але... хіба це правда?

Софія сіла поруч, не відводячи очей.

— Я просто вчилась бути дорослою.

— А я чекала, щоб ти мене забрала.

Вона простягла руку — і відчула, як маленька долонька обійняла її. У ту мить повітря заграло золотими іскрами. І парк повільно зник.

4. Наступна зупинка: Міст, якого немає
Наступна станція була… містом, яке Софія впізнала лише тоді, коли побачила міст, зруйнований під час їхньої останньої сварки з мамою. Вона тоді втікла звідти — не сказавши нічого. Ні «вибач», ні «я тебе люблю».

На мосту стояла її мама — молода, в сукні, яку Софія давно не бачила. Вона тримала в руках чашку чаю. І усміхалась.

— Ти завжди приходиш у цьому трамваї, — сказала вона. — Але сьогодні — перший раз, коли зупинилась.

Софія зупинилась.

— Мамо... мені так шкода.

Мама кивнула.

— Я знаю.

І міст знову став цілим. Міцним. Сильним. І Софія повернулась у трамвай, витираючи сльози.

5. Остання станція: Дзеркало
У самому кінці трамвай виїхав у ніщо. Навколо — чорне небо, чорна вода, чорне скло.

Але на зупинці стояло... дзеркало. У ньому була вона. Але така, якою вона ніколи не бачила себе: усміхнена, світла, сильна. Зі шрамами, але жива.

— Це твій останній пункт, — сказав дідусь, перед тим як зникнути.

— Тут немає адреси, — прошепотіла Софія.

— Бо це не місце. Це — ти.

Вона торкнулася дзеркала — і раптом відчула тепло. Тіло перестало тремтіти. Груди наповнились повітрям.

І вона… прокинулася.

6. Ранок
На годиннику було 6:00. Софія лежала у своєму ліжку. Поруч — той самий старий квиток, що впав з кишені в трамваї.

Він був підписаний:

«Трамвай №0. Коло до себе. Квиток дійсний завжди».

Вона усміхнулася.
Бо вперше за довгий час відчувала, що вдома.

Мораль:
Інколи, щоб дійти додому, треба зробити коло вглиб себе.