Казка «Учень Муркотіння»

1. Незвичний гість
Наступного ранку, після свого «ароматного тріумфу», Барсик сидів на своєму даху з чашкою м’ятного молока (так, він сам вигадував рецепти) і дивився, як поволі прокидається місто.

Двері кав’ярні відчинялись зі скрипом. У вікнах з’являлись перші сонні обличчя з усмішками. Голуби літали колами, утворюючи ранковий патруль.

Барсик глибоко вдихнув повітря, заплющив очі й прошепотів:

— Оце... справжнє прокидання.

Аж тут його хвіст здригнувся.

Позаду пролунав дивний звук:

— Мріііі... ооо... мяаааа-п!

Кіт повільно обернувся. На даху сиділо... маленьке кошеня. Руде, кудлате, з бантиком на вушку. Воно намагалося зобразити його фірмове «мяу», але виходило радше як «посипане варенням мурчання».

— Хто ти? — запитав Барсик, нахиливши голову.

— Я... я твоя найбільша фанатка! Мене звати Піксі! — вона зашарілась і наступила собі на хвіст. — Я хочу вчитись у тебе!

— У мене? — здивувався кіт. — Але ж ти... м’якенька. І голос твій... як подушка шепоче.

— Саме тому я тут. Я хочу будити світ — так, як ти.

2. Тренування муркотіння
Барсик спершу хотів відмовити. Ну, що він — дитсадок? Але коли Піксі щодня приходила на тренування о 6:00 — раніше, ніж навіть пончики встигали піднятися, — він здався.

— Добре, слухай уважно, — почав він. — Щоб бути справжнім кото-будильником, треба знати три речі: інтонацію, ритм і характер. І ще — не боятись виглядати дивно.

— Це я вмію! — вигукнула Піксі й... перекинула відро з ромашковим чаєм.

— Прийнято, — усміхнувся Барсик.

Так почались ранкові тренування.
Піксі співала з парасолькою на голові, стрибала по трубах, училась запам’ятовувати запахи лаванди, кориці й навіть… шкарпеток (для «реалістичності» атмосфери ранку).

Одного разу вона навіть перелякала ворону своїм м’яким «мяаап», після чого та втекла, загубивши пір’їну.

— Це прогрес! — гордо заявив Барсик.

3. Випробування
Але на третій тиждень з’явилась проблема. У місті оголосили:

«Тиждень тиші» — жодних гучних звуків з 6 до 9 ранку.
Рішення було ухвалено, бо кілька містян скаржились, що прокидатись через «надто гаряче карі з кориці» — це стрес.

Барсик знітився. Піксі — злякалась.

— Що тепер? — прошепотіла вона. — Нас... заборонили?

— Ні, малеча. Просто треба знайти нову мелодію — ту, що чується без слів.

— Як це?

— Час створити танець-прокидання.

4. Перший котячий танець світанку
У п’ятницю, ще до сходу сонця, Барсик і Піксі вийшли на дах.

Вони носили на собі шалено смішні накидки (Піксі — з пончиками, Барсик — з кавунами), на лапах — дзвіночки, а замість «мяу»... вони танцювали.

І що найцікавіше — люди прокидались.

Бо танець був смішний, дивний, трохи незграбний і дуже… щирий. І кожен, хто виглядав у вікно, не міг не усміхнутися.

— Тепер я знаю, — задихалась Піксі, — не важливо, який у тебе голос. Головне — щоб тебе відчували.

5. Повернення Барсикового голосу
Того ж вечора, коли Піксі втомлено заснула у старому кашкеті, Барсик відійшов убік, піднявся на димар і подивився на зірки.

— Дякую, Піксі. Я думав, що втратив себе, а знайшов… тебе.

І в ту мить, коли ніч зітхнула, він знову спробував:

— МяяяяАААААУУУУ!

Голос знову прозвучав! Глибокий, лагідний, трохи хрипкий — але справжній.

6. Пончикоград 2.0
З того часу Барсик і Піксі стали офіційними Будильниками-дуетом.

У понеділки вони співали.
У вівторки — танцювали.
У середу — поширювали аромати запашного жасмину.
У четвер — роздавали лапами добрі жести (наприклад, махали хвостами у вікна).
А в п’ятницю… самі проспали, бо теж люди. Ну, тобто — коти.

Мораль:
Твоя цінність — не тільки в голосі, а в тому, що ти вносиш у світ.
І навіть якщо здається, що без тебе впораються — без тебе буде не так весело прокидатись.