Казка «Кіт, який працював будильником»

1. Місто, яке прокидалося разом
У місті, що називалося Пончикоград, усе було… надто спокійно. Вулиці рівні, як ідеально випрасувані простирадла. Кожна лавка пофарбована, кожен пеньок — підписаний. І що найголовніше — кожен мешканець точно знав, о котрій вставати.

А все тому, що у місті жив кіт на ім’я Барсик, який щодня рівно о 7:00 вигукував своє знамените:

— МяяяяАААААУУУУУУУ!

Його «мяу» було голосніше за всі будильники світу. Глибше за тубу. Різкіше за будильник тітки Галі з третього поверху. І всі мешканці міста звикли: якщо Барсик кричить — час вставати.

Навіть міська рада офіційно визнала його:

«Головний Кіт-будильник Пончикограду. Почесний носій Мурчального Ордена.»

Барсик пишався собою. І мав підстави! Його вставання рятувало запізнілих на роботу, учнів, які ледь-ледь прокидаються, і навіть голубів, які мусять встигати на ранкову нараду.

2. Захриплий ранок
Одного дня сталося страшне.

Барсик відкрив рот, приготувався до свого урочистого «мяяу»... і замість нього видав:

— кхрхрх... піп... мур...

Він ковтнув повітря.

— мяаа... кхкх... мр?

Паніка! Він спробував ще. Іще! Але його голос був схожий на скрип старих дверей у підвалі бібліотеки.

Барсик захрип.

Уперше за п’ять років — ніхто не прокинувся вчасно.

3. Пончикоград без Барсика
Наступного дня місто було… катастрофічно сонне.

- У школі учні сиділи у піжамах і ліпили олівцями кораблі з хліба.
- Пекарі проспали — і пончики були схожі на хмари.
- Один автобус поїхав не в той бік, бо водій ще не прокинувся остаточно.

А мер міста, пан Гриць, розгублено бурмотів:

— Це… це апокоталіпсис! Або як там…

4. Втрата голосу — втрата сенсу?
Барсик сидів на даху свого улюбленого будинку й сумно дивився вниз. Його шерсть злиплась від вологого туману, а в очах світилися… розгубленість і сором.

— Я більше не потрібен, — хрипко промуркотів він сам до себе. — Ні «мяу», ні ордену. Просто кіт із кашлем…

У цей момент поруч сіла синичка Грета.

— Ти ще тут м’якнеш? — пискнула вона.

— Я… усе зіпсував.

— Ти? Серйозно? Барсику, без тебе це місто — як пончик без дірки.

— Але без голосу я… ніхто.

— Ну й дурненький! Голос — не єдине, що будить людей. Спробуй щось інше!

Барсик подумав.

5. Пошуки нового будильника
Барсик почав експериментувати.

- Спершу він бігав по дахах і стрибав у ринви. Результат — троє жителів подумали, що землетрус.
- Потім пробував надувати повітряні кульки й лопати їх на світанку. Але вони вибухали ще в його лапах.
- Пробував носити таблички з написом «Прокидайся!». Але всі думали, що це соціальний експеримент.

Він навіть спробував танцювати чечітку! Але ковзнув на балконі й випадково увімкнув караоке, чим розбудив півміста.

— Непогано! — оцінила синичка Грета. — Але ще не «мяу».

6. Ідея з яйцем
На третій ранок Барсик у розпачі впав носом у миску з яйцем (яке намагався зварити сам, не маючи жодного уявлення про кулінарію).

І тут його осінило.

— А може… пробудити всіх запахом?!

Він побіг до пекарні. Потім до кав’ярні. Потім до квітника!

Наступного ранку Пончикоград огорнув аромат свіжих булочок, ванілі, кориці й базиліку, що несподівано линув… від даху будинку, де сидів Барсик.

Із маленької труби парував смачний пар. Барсик сидів біля саморобної духовки й м’явкав тихо, але з відчуттям.

Люди прокидалися. І усміхалися.

7. Нове призначення
Місто знову жило. Але тепер прокидалося не лише через звук, а через аромат. І через… любов. Бо кожен відчував: десь там сидить кіт, який дуже старається.

Мер зібрав пресконференцію:

— Ми, Пончикоград, ухвалюємо рішення:
Барсик тепер — Ароматний Будильник міста.
І носій Ордену Запашного Муркотіння!

Барсик тільки хитро посміхнувся.

— Я, можливо, не такий голосний, як раніше, — муркнув він, — але ще голосніший у серцях.

Мораль:
Навіть маленький кіт може бути звичкою, без якої місто засинає.
А ще — не біда втратити голос. Біда — не шукати, як прокидати інших по-новому.