Казка «Сік з минулого»

1. Дивина посеред звичності
Це місто не любило змін.
Кожен понеділок тут був схожий на минулий четвер. Кожна тінь — передбачувана.
На центральній площі була аптека, перукарня, квіткова крамниця й вічно незадоволена голубка, яка оселилась на ліхтарі й ображалась, коли їй не ділились крихтами.

І ось одного ранку, просто між перукарнею й аптекою, з’явився кіоск.

— Він був там вчора? — перепитала тітка Стефа, яка вважала себе експерткою з вітрин.

— Не був. Я б помітив. Мене не обдуриш, — буркнув дід Микола, ще не закінчивши жувати ранкову булку.

Кіоск мав дерев’яну обшивку, вивіску, що блищала перламутром, і запах — далекий, наче з дитинства: щось між теплим яблуком і фіалковим морозивом.

На табличці було написано:

«Сік з минулого. Один ковток — і згадаєш себе.»

Люди шепотілись, крутили головами, але не заходили.

Лише одна — бабуся Ганна.

2. Спогад зі шпилькою
Вона прийшла через п’ять хвилин після відкриття.

— Усе життя прожила тут, — мовила вона, — я маю право знати, що це за штука.

У кіоску стояв чоловік із гострим профілем, у білосніжній сорочці, темно-фіолетовому капелюсі й з очима, які наче бачили трохи більше, ніж дозволено.

— Доброго ранку, пані Ганно, — привітався він, ніби знав її давно.

— Звідки ви моє ім’я?..

— Ви виберете дату?

— Я… — вона зам’ялася. — 12 червня 1981 року.

Очі Пана Смаку спалахнули. Він витягнув маленьку пляшечку, обгорнуту тканиною з вишитими вишеньками.

— Вишнево-м’ятний. З ноткою дощу. Того дня у вас розстебнулась шпилька, а Сергій подав руку.

Бабуся Ганна взяла склянку. Тремтячими пальцями піднесла до губ.

І...

На мить її тіло стало юним.
Вітер пройшовся по волоссю. Сергій, злегка червоний, торкався її руки. Вона сміялась — не впевнено, а по-справжньому. І дощ сипав по листю, змиваючи час.

Коли вона повернулась у сьогодення, її очі блищали.

— Він уже пішов… Але тепер я не тільки пам’ятаю. Я знову відчула.

Пан Смак лише мовчки кивнув.

3. Хлопчик із сосискою
Тимко не дуже вірив дорослим, але цей кіоск його заінтригував. Він піднявся на носочки:

— У вас є сік… ну… той день, коли ми з татом ходили в зоопарк? Мені було шість. Він був ще вдома тоді...

— Червень 2019. Аромат карамелі, диму й трішки шерсті мавпи, яка вкрала у вас сосиску.

— ТАК! — вигукнув Тимко. — Вона ще дивилась на мене, як злодійка!

Він випив.

Усе загуло. І стало — іншим.

Поруч ішов батько — високий, смішний, у футболці з динозавром. Тимко тримав його за руку. Вони сміялись, говорили нісенітниці, робили фото, яке він тоді загубив. Але тепер — знову бачив.

— Він сказав тоді: «Ти в мене найсміливіший», — шепнув хлопчик, повертаючись. — Я думав, що це приснилось. Але це було. Справді було…

4. Повернення вчителів, закоханих, тінейджерів
Черга зростала. І кожен мав свій ковток правди.

- Вчителька, яка пила сік із аромату класного журналу й першого «дякую» від учня.
- Юнак, що обрав день, коли востаннє бачив дідуся — у нього був сік із запахом бруду й ментолових цукерок.
- Жінка, яка пила сік того дня, коли вперше сказала «я тебе люблю» — і почула у відповідь: «Запізно».

Люди сміялись. Плакали. Мовчали.

Іноді просили ще. Але Пан Смак завжди давав лише один келих. Бо, як він сказав:

— Минуле — як спеція. Трішки — лікує. Забагато — паралізує.

5. Дівчина без вибору
І була Ліля.

Вона довго стояла, роздивляючись список дат.

— Усе важке, — зізналась. — Я не знаю, який день вибрати. Усі болючі. А хороші — як через плівку.

Пан Смак нахилився ближче:

— Якщо ти не маєш дня з минулого, можеш випити день із майбутнього.

— А він існує?

— Якщо ти готова його побачити.

Він подав келих, у якому рідина світилась. Вона змінювала кольори, нагадувала веселку після сліз.

— Я… боюсь, — шепнула Ліля.

— Ти вже зробила більше, ніж більшість. Ти зізналась.

Вона зробила ковток.

І побачила себе — через десять років.
Вона фотографувала стареньких у новій країні. Її очі світились. Вона сміялась. Бігла до когось, хто тримав парасолю.
Вона — щаслива.

Ліля повернулась у реальність і мовила:

— Якщо це можливо — я житиму, щоб це сталося.

6. І зникнення
Кіоск стояв ще день. Потім — зник.