Казка «День, який загубив свою ніч»

1. Початок безкінечного світла
Сонце зависло над містом Постійнолайтовськ, як затриманий промінь думки, що ніяк не хоче зникати. Його промені вже давно мали б попрощатись із дахами, шибками та блискучими калюжами, але натомість... воно просто залишилось. Застигло. Як впертий гість на вечірці, який усе ніяк не йде.

Містяни помітили це не одразу.

— Цікаво, чому так яскраво? — знизала плечима пані Роза, підливаючи десяту чашку кави.

— Мабуть, якась космічна помилка, — буркнув таксист, примружуючи очі за кермом.

А діти взагалі раділи:

— Ура! Немає нічки — значить, нема сну! Пограємо до ранку! А ранку ж нема! УРА!

Тільки одна дівчинка стояла на балконі, обійнявши себе за плечі, й дивилась на застигле небо.

Її звали Луна.

І вона знала: щось не так.

2. Розмова, якої не мало бути
Десь далеко за горизонтом, у шепітному вимірі, де день завжди передавав естафету ночі — мала відбутись звична зустріч. Але цього разу…

— Я не йду, — голос Дня лунав сухо і рішуче.

— Пробач, що? — ніч, окутана зорями, зупинилася, притискаючи до грудей ковдру із сутінків. — Ми ж… це ж цикл. Це ж баланс.

— Баланс, баланс… Я більше не хочу бути лише "половиною". Люди люблять світло. Вони бояться тебе. А мене — люблять.

Ніч образилась.

Вона підняла комету й промовила:

— Можливо, ти забув, хто показує зірки. Хто ховає сльози. Хто дає спокій. Ти — тільки початок. А я — відпочинок.

— Тепер буде тільки "початок", — відповів День і штовхнув небесну браму, щоб не дати їй пройти.

3. Місто в безсонні
Минув день. І ще один. І ще один.

Люди більше не знали, котра година. Дитсадки стали офісами. Пекарні працювали 24/7. Птахи плутались у маршрутах. Під очима з’явились тіні — єдині, хто ще нагадував про ніч.

— Я більше не витримую, — зітхнув аптекар. — У мене вся вітрина в снодійних, але ніхто вже не вірить, що вони працюють.

— Ми втратили місяць! — волала астрономиня, б’ючи в дзвін. — Його ніхто не бачив тиждень!

Коти мляво стрибали в тіні під балконами.

А зорі… Зорі мовчали. Вони полетіли. В іншу галактику. Ображені, холодні, самотні.

4. Подорож Луни
Луна не спала третю добу. Вона пила гаряче молоко, будувала ніч із подушок і намагалася знайти хоч клаптик темряви у шафі.

Одного вечора (який був і ранком, і обідом водночас), вона взяла ліхтарик, надягла нічну піжаму й написала записку:

«Я йду шукати ніч. Якщо не повернусь — пам’ятайте, як це — спати під зорями. Ваша Луна.»

Вона пройшла через сплячий парк (де навіть гойдалки вже не рухались), зустріла собаку, який дивився на сонце й скавчав від втоми.

— Ти зі мною? — запитала вона.

Собака махнув хвостом і приєднався.

Удвох вони перетнули поле, де квіти зів’яли від світлового перевантаження, і врешті дістались до стіни з нічного пилу. За нею — вимір темряви.

5. У королівстві Ночі
Ніч сиділа на троні з чорного оксамиту. Її плащ був посічений кометами. Очі — з вугільного світла.

— Що тобі треба, дитино?

— Тебе, — сказала Луна. — Світ божеволіє. Люди втомились. Коти нервують. Пухнасті капці більше не актуальні. Нам потрібно, щоб ти повернулась.

— А чому мені варто повертатись? Якщо мене не хочуть — я більше не повернусь.

— А якщо я скажу, що я сумую?

Ніч на мить замовкла.

— Сум — це найдорожча валюта. Навіть зорі нею платять.

Луна дістала маленьке дзеркальце. В ньому відбивалась її мама, яка чекала біля ліжка. І тато з гітарою.

— Мене чекають. Але не можуть спати. Бо ти не прийшла.

Ніч зітхнула.

— Гаразд. Але лише за однієї умови: ти назвеш мені своє найпотаємніше бажання.

Луна прошепотіла:

— Побачити, як зірка падає — і знати, що це для мене.

Ніч усміхнулась.

6. Повернення
День, побачивши, як над ним знову нависають тіні, зашарівся. Він відступив із краю неба, але перед тим прошепотів:

— Може… ми працюватимемо разом? Я — день, а ти — ніч. Як раніше?

Ніч кивнула. Але тихо попередила:

— Якщо ще раз спробуєш самостійно, я пошлю на тебе двотижневу зливу.

День погодився. Злив не любив.

7. Спокій і зорі
Коли перша зоря з’явилась на небі, місто завмерло.

Діти лягли у ліжка й вперше за довгий час сказали "на добраніч".
Коти закрутилися клубочками.
Собаки засопіли на килимках.
Мами співали колискові.
А Луна дивилась у вікно і бачила, як одна зірка падала — повільно, але точно для неї.