Казка «Місто на повітряних кульках»

Далеко-далеко, високо над землею, було неймовірне місто — воно не стояло на твердій землі, а літало на величезних повітряних кульках. Кожен будинок міцно тримався на своїй кульці, що сяяла кольорами веселки, і була настільки великою, що могла підняти цілий квартал.

Ранок у місті завжди починався з ніжного дотику сонця, яке розфарбовувало небо в рожево-золотаві відтінки. Вітерець лагідно гойдав кульки, і мешканці міста прокидалися під легеньке шелестіння мотузок.

— Ой, дивіться, як гарно сьогодні світить сонечко! — весело вигукнула маленька Оля, виглядаючи з балкона свого літаючого будинку. Вона стрибала від радості, тримаючись за поруччя.

— Літайте, як птахи, але не забувайте триматися! — жартівливо крикнув дідусь Петро, поважний чоловік з сивою бородою, котрий був капітаном найбільшої повітряної кулі в місті.

Навколо лунали сміх, дитячі голоси і шелест листя дерев, що росли у парках на кожній повітряній платформі.

Початок біди: кульки спускаються
Та одного дня сталося несподіване. Спершу тихо, ледве відчутно, потім помітно — величезна повітряна куля, на якій стояв дім Тетяни, почала повільно опускатися.

— Ой-ой, що це таке? — перелякано вигукнула вона, стискаючи поруччя, коли помітила, що її будинок опускається вниз.

— Тетяно, тримайся! — крикнув сусід, допомагаючи їй не впасти.

За хвилину ще одна куля почала спускатися, а потім ще. Повітря поступово виходив із кульок, і будинки падали ближче до землі.

— Це ж катастрофа! — злякано прошепотіла Оля, стискаючи руку мами.

Дідусь Петро миттєво зібрав мешканців на центральній платформі.

— Люди, нам терміново потрібно діяти! — сказав він, очі палаючи рішучістю. — Якщо кожен буде сам по собі, ми впадемо! Треба триматися разом.

Об’єднання мешканців
Всі почали поспішно зв’язувати свої мотузки між собою, створюючи одну велику мережу.

— Ой, тримайтеся, я вам допоможу! — кричала Тетяна, простягаючи руки до сусіда.

— Я тримаюся! — відповідав чоловік, намагаючись не впасти.

— Разом ми сила! — вигукнула Оля, і її очі світилися рішучістю.

— Якщо ми об’єднаємося, то зможемо підняти наше місто вгору! — підтримав дідусь Петро.

Незважаючи на страх, люди почали відчувати нову надію — вони працювали разом, допомагаючи один одному, тримаючи будинки на мотузках.

Сила підтримки: диво на висоті
Завдяки цій спільній роботі повітряні кульки почали повільно, але впевнено підніматися вгору. Сміх і радість повернулися до мешканців.

— Ура! — вигукнули діти, плескаючи у долоні.

— Я ніколи не був такий щасливий, — зізнався капітан Петро, витираючи піт з чола.

Раптом, коли всі вже вірили у чудо, пролунав гучний тріск — одна з найбільших куль почала тріскатися!

— О ні! — закричала Тетяна, відпускаючи мотузки.

— Не впадайте у відчай! — голосно сказав дідусь Петро, — Зараз ми покажемо справжню силу дружби!

Всі, не зважаючи на страх, міцніше схопили мотузки, підтримуючи будинки, які почали хитатися. Несподівано, із тіні прилетів великий блискучий метелик. Він легко сів на мотузку і мовив:

— Ви навчилися найголовнішому: разом можна підняти навіть найважчі будівлі і подолати найстрашніші перешкоди.

І з легкістю махнув крилами, наче бажаючи надихнути усіх.

Заключна сцена: нова сила
Місто знову стояло високо в небі. Мешканці дивилися один на одного з усмішками, знаючи — тепер вони не просто сусіди, а справжня родина.

— Тепер ми знаємо, що навіть у найважчі часи не варто залишатися наодинці, — сказав дідусь Петро, — Бо справжня сила — у єдності.

— А я ніколи не забуду цей метелик, — сказала Оля, — Він справжній чарівник!

І місто, на кульках, повільно почало гойдатися на вітрі, як велика дружня обіймашка, що несе своїх мешканців до нових пригод.

Мораль
Спільна підтримка — це найміцніший фундамент, який тримає не лише будинки, а й серця людей.