Казка «Коли зупинився час»

Ранок у маленькому містечку розпочався, як завжди, з лагідного сонця, що м’яко обіймало вулиці своїми променями. Але раптом все навколо застигло. Сонце зупинилося в небі, птахи зависли у повітрі, а люди — мов живі скульптури — застигли в найрізноманітніших позах.

Данило, хлопчик із розкуйовдженим каштановим волоссям і великими допитливими очима, вийшов з дому з наміром погратися на подвір’ї. Він пішов вулицею, а навколо — ні звуку, ні руху. Навіть його власний голос звучав дивно пусто.

— Що це таке?.. — прошепотів він, очі широко розплющені від подиву і легкого страху.

Перед ним застигла сусідка Маруся, посеред кроку, в руках у неї ще була ваза, з якої висипалося кілька пелюсток троянд.

Данило зупинився, зробив крок вперед і обережно торкнувся руки жінки.

— Марусю? Ти мене чуєш? — спробував він.

Нема відповіді.

Хлопчик, затамувавши подих, підійшов до бабусі Олени, що сиділа на лавці з відкритою книгою в руках — але очі її були зафіксовані в далечіні, а тіло зовсім нерухоме.

— Чому я один можу рухатися?.. — подумав він, ледве стримуючи хвилю паніки.

Відкриття дивного
Данило почав обережно обходити замерзлих мешканців. Він побачив хлопчика, що замерз посеред поцілунку з дівчинкою, пару, що сварилася, тримаючись за руки, і навіть собаку, що застиг у стрибку.

— Час... зупинився? — прошепотів він, ледве вірячи.

Хлопчик відчував, як всередині нього прокидається рішучість. Він розумів, що це — не просто дивина, а щось набагато більше.

— Я маю допомогти їм, — твердо сказав він сам собі.

Початок дії
Він підійшов до Марусі, що тримала пошкоджену вазу.

— Марусю, я допоможу тобі, — лагідно сказав Данило і, обережно взявши вазу, посадив її на землю.

Після цього жінка повільно відкрила очі, ніби прокинувшись від довгого сну.

— Ой, що сталося? — запитала вона, озираючись.

— Час зупинився, але я тут, щоб допомогти всім прокинутися, — пояснив Данило.

Маруся усміхнулася і погладила хлопчика по голові.

— Ти справжній герой, Даниле.

Маленькі кроки до великої мети
Данило пройшовся до пари, що сварилася. Їхні очі були напружені, обличчя — затаєні у сумі.

— Чому ви тримаєтеся за образи? — запитав він тихо.

— Ми… ми образили один одного, — зізналася жінка.

— Але образа не дає рухатися далі, — сказав хлопчик. — Пробачте один одного.

— Це важко, — прошепотів чоловік.

— Я знаю, — відповів Данило, — колись я теж ображав друга. Але коли пробачив — стало легше.

Пара подивилася один одному в очі, і на їхніх обличчях з’явилася перша за довгий час усмішка. Вони повільно почали рухатися, а навколо них час оживав.

Найважчий момент — власне прощення
Данило зрозумів: найскладніше — допомогти самому собі.

Він сів на лавочку біля озера, де колись грав із батьком, і тихо прошепотів:

— Тату, я пробачаю тебе. І пробачаю себе.

Сльози повільно текли по щоках, і раптом повітря навколо нього змінилося — час почав рухатися знову, спочатку ледь помітно, а потім стрімко.

Повернення життя
Птахи почали співати, сонце ніжно заграло на листях дерев, а люди прокинулися, дивуючись і радіючи.

Данило стояв посеред вулиці, усміхнений і сповнений надії.

— Я допоміг їм — і собі, — сказав він, відчуваючи, як серце наповнюється світлом.

Мораль
Іноді, щоб рухатися вперед, треба допомогти іншим відпустити минуле і відпустити власні страхи.
Час оживає там, де відкривається серце.