Казка «Вулиця, якої немає на мапі»

1. Таємничий вечір
Щовечора, коли місто затихало під мерехтінням ліхтарів і мереживо зірок розкладалося над дахами, хлопчик на ім’я Макс чекав своєї хвилини.

Він знав, що, коли годинник проб’є опівніч, двері старого закинутого двору, що біля його будинку, тихо відчиняться — і він зможе ступити у світ, якого немає на жодній мапі.

Вулиця перед ним була вузенькою, брукованою камінням, з фасадами будинків, на яких немов застигли давні сни.

— Чому вона не на мапі? — подумав Макс, ступаючи по м’якому каменю, який нагадував стародавній шлях.

Повітря пахло старими книгами, кавою, і дивним відтінком тиші.

Ліхтарі вуличних ламп світили не жовтим, а кольоровим світлом — то синьо-зеленим, то рожево-помаранчевим, ніби саме місто жило своїм окремим ритмом.

2. Місто забутих речей
Крок за кроком Макс заглиблювався у цю дивну вулицю.

Навколо валялися речі, які всі колись кидали в забуття.

Поруч лежав паперовий літачок, складений із старої сторінки зошита.

— Це я колись надіслав його в небо, але він ніколи не полетів далеко, — прошепотів Макс.

Трохи далі стояли зморщені малюнки — веселки, смішні істоти, незакінчені казки.

Звідти линув тихий шепіт.

— Хто ви? — спитав хлопчик, торкаючись пожовклої сторінки з карикатурою.

— Ми — забуті, — мовила тінь, що виринула з-за будинку. Її очі мерехтіли, мов зорі.

— Забуті? — здивувався Макс.

— Нерозказані жарти, недописані листи, втрачений сміх, — пояснила тінь, що назвалася Фікс. — Ми всі тут — частина минулого, яке ніхто не захотів зберегти.

3. Зустріч із тінню минулого
Макс відчув легкий холодок, але йому не було страшно.

— Чому ти тут? — запитала Фікс, ступаючи ближче.

— Я шукаю щось важливе, але не знаю, що саме, — чесно відповів хлопчик.

Тінь посміхнулася.

— Ти не один. Кожен, хто приходить сюди, втратив частинку себе.

— І що мені робити? — занепокоєно спитав Макс.

— Відшукати своє забуте, — сказала Фікс, — щоб знову стати цілим.

4. Подорож у спогади
Вулиця ніби ожила.

Макс бачив, як з-під каменів повільно визирають спогади.

Іграшковий ведмедик, що зберігав тепло дитячих рук.

Записка з написом «Пробач» — замовчане слово, що ніколи не було сказане.

Він тримав у руках старий лист, у якому було написано:

«Я хотів сказати тобі, що люблю, але не наважився...»

Макс відчув, як серце стискається.

— Це твій лист? — обережно спитала Фікс.

— Ні... — відповів він, — але я відчуваю, що він має бути прочитаний.

5. Віднайдення себе
Навколо все наповнилося світлом і теплом.

Кожен предмет оживав — ніби чекали, щоб їх помітили.

Макс відчув, як у нього всередині починають пробуджуватися власні забуті емоції — страх, радість, тугу, надію.

— Іноді, — тихо сказала тінь, — щоб знайти себе, треба спочатку знайти те, що загубив.

Він усміхнувся.

— Тепер я розумію.

6. Повернення додому
Перші промені сонця почали проникати в місто.

Макс повертався, несучи з собою малюнок — посмішку, яку колись забув, і недописаний лист — мовчазний крик душі.

Він знав, що це — його скарби.

— Тепер я знаю, хто я, — прошепотів він, закриваючи за собою старі ворота.

7. Новий початок
Вдома Макс сів за стіл і взяв у руки олівець.

Він почав малювати, але тепер не для когось, а для себе.

— Втрачене — не завжди втрачено назавжди, — подумав хлопчик, — іноді воно просто чекає, щоб його знайшли.

Мораль
Іноді те, що загублене, — найважливіше.
Щоб іти вперед, потрібно спочатку згадати, хто ти є.