Казка «Банка невимовних сліз»

1. Таємниця дівчинки Лани
У невеличкому містечку Затишок, серед тихих вуличок і затишних будинків, жила Лана — дівчинка з особливим даром.

Вона могла бачити те, чого інші не помічали: у повітрі плавали невидимі сльози, наче крихітні перлини, що висіли в повітрі і мерехтіли, мов зірки.

Ці сльози не капали з очей, їх не було видно на обличчях. Це були сльози, які люди стримували в собі, приховували навіть від себе.

Якось мама зауважила, що Лана дивиться у порожнечу.

— Що ти бачиш? — лагідно запитала вона.

— Там плачуть люди, — відповіла дівчинка, не відриваючись від простору.

Мама зітхнула, пригадуючи власні незліченні стримані сльози.

— Ти особлива, Лано, — сказала вона. — Але пам’ятай: навіть найсильніші почуття мають знайти свій шлях назовні.

Того вечора Лана поклала на свій стіл величезну банку — скляний посуд, що блищав, ніби в ньому жила ціла галактика.

Вона почала збирати сльози, ловлячи їх у повітрі, збираючи краплинку за краплинкою.

2. Коли сльози мовчать
У школі Лану не розуміли.

— Навіщо тобі цей старий баняк? — сміялися діти.

— Ти збираєш чужі сльози? Це дивно!

— Я плачу сама, — мовчала Лана.

Одного дня до неї підійшла Оля — найзапекліша насмішка.

— Чому ти завжди така сумна? — спитала вона, намагаючись не видати своєї цікавості.

Лана подивилася їй у вічі.

— Я не сумна. Я просто збираю сльози, які ніхто не хоче бачити.

Оля здивовано відступила.

— Це… як річка, — прошепотіла Лана сама собі. — Якщо її стримувати, вона прорве всі береги.

Відтоді Лана почала помічати, як люди уникали дивитися одне одному в очі.

Сльози перетворювалися на тінь, яка висіла між ними.

3. Банка повна до країв
Рік минав, і банка ставала все важчою.

Лана відчувала кожен тремтливий рух, наче в ній живий океан емоцій.

Одного вечора, коли в небі розгорілася гроза, банка почала тремтіти так, що навіть в кімнаті ставало холодно.

— Банка... трісне, — прошепотіла дівчинка, схопивши посуд руками.

Її серце билося в унісон із тремтінням скла.

У містечку всі готувалися до бурі, але ніхто не підозрював, що справжня буря — всередині Лани.

4. Велика хвиля
Опівночі світ завмер.

Тиша була такою густою, що здавалося — сама земля затамувала подих.

— Тріск! — прозвучало у темряві.

Банка лопнула, і тисячі невидимих сліз вирвалися на волю, утворивши величезну хвилю, що здійнялась у повітря.

Хвиля полинула вулицями, огортаючи місто м’яким, прозорим покривалом сліз.

Люди прокинулись від дивного відчуття, наче щось старе й непотрібне нарешті вийшло з їхніх душ.

— Що відбувається? — лунали голоси.

— Це наш біль... — злякано шепотіла жінка.

Лана бігла вулицями, бачачи, як люди розплющують очі, дивляться одне на одного по-новому.

— Не бійтесь сліз! — кричала вона. — Це ваш біль, ваша правда!

5. Емоції, що шукають шлях
Перший, хто наважився, був дідусь Василь.

Він довго мовчав, не виказуючи своїх почуттів, але тепер скинув з плеча важку броню.

— Я так довго стримував смуток за дружиною, — зітхнув він, і сльози котилися по зморшкуватих щоках.

Люди почали плакати — вперше за довгі роки.

Вулиці наповнилися гомоном і плачем, але це був плач звільнення.

— Я ніколи не казала «вибач» своєму братові, — говорила жінка.

— І я боявся сказати «я тебе люблю» синові, — додав чоловік.

Сльози змивали старі образи, страхи, мов річка, що змила каміння на своєму дні.

6. Народження нового початку
Наступного дня Затишок був інакшим.

Люди дивилися одне одному в очі, посміхалися, обіймалися.

Лана стояла серед них, тримаючи порожню банку.

— Тепер ви знаєте: стримувати почуття — як затискувати повітря. Воно рано чи пізно прорветься.

— Ти справжня чарівниця, Лано! — вигукнув хлопчик Паша, беручи її за руку.

— Ні, — посміхнулася вона. — Я просто дала вашим емоціям шлях.

7. Заключна сцена
Лана знову сіла біля свого вікна.

Вона дивилася на порожню банку і відчувала, що з нею сталося диво.

— Відтепер сльози — не страшні, — прошепотіла.

Затишок навчився плакати — і жити.