Казка «Сніг, що забуває»

1. Місто з пам’яттю на паузі
У місті Вівель щозими падав особливий сніг — сніг, що стирає спогади.

Люди чекали його з нетерпінням. Бо пам’ятати було боляче.
Пам’ятати — означало відчувати біль, втрати, самотність.

Щороку з настанням снігу всі сідали біля вікон, дивились, як легкі пластівці танцюють у повітрі, і знали — зараз біль зникне.

2. Дівчинка, що не хотіла забувати
Але серед усіх була одна дівчинка — Лія. Їй було десять.

— Чому ти не радієш снігу? — питали однокласники.

— Бо я хочу пам’ятати, — відповідала Лія тихо.

Її мама колись сказала:

— Пам’ять — це частина того, ким ти є. Навіть якщо болить.

Лія збирала свої спогади, як коштовності. Малювала їх у зошиті, записувала на маленьких листках і ховала під подушкою.

3. Перший сніг
Перший сніг почав сипатися над містом вночі.

— Все буде добре, — шепотіла Лія сама собі, дивлячись на вікно.

Наступного ранку всі прокинулись ніби іншими.
Більшість вже не пам’ятала своїх втрат, але й радості теж.

— Ти хто? — запитала дівчинка з сусіднього двору, коли Лія назвала своє ім’я.

— Я… Лія. Я пам’ятаю.

Діти зупинились.

— Пам’ятаєш? Як це? — здивовано запитала одна.

Лія посміхнулась:

— Мені не страшно пам’ятати.

4. Пошуки відповідей
Лія пішла до бібліотеки — останнього місця, де ховалися книги і спогади.

— Ви чули про сніг, що забирає все? — питала вона бібліотекаря.

— Це давня магія, — відповів той. — Щоб люди могли почати з чистого аркуша. Але хтось завжди повинен пам’ятати.

— Хтось? — Лія задумалась.

— Ти, наприклад, — тихо промовив бібліотекар.

5. Випробування пам’яті
Минали дні, а Лія все більше відчувала себе самотньою.
Всі навколо забували. Навіть друзі ставали чужими.

Одного разу вона побачила, як хлопчик у дворі шукав свою улюблену іграшку. Він забув, де її поклав.

— Я пам’ятаю, де вона! — крикнула Лія і побігла допомогти.

Вони разом знайшли іграшку — і хлопчик усміхнувся вперше за довгий час.

6. Найважливіше відкриття
Вечорами Лія сиділа на даху свого будинку і дивилася на мерехтливі зорі.

— Пам’ятати — це як носити у собі світло, — говорила вона сама з собою.

Її зошит із спогадами став справжньою скарбницею — любов, радість, сміх і навіть сльози.

Вона зрозуміла: пам’ять — це сила. Сила бути собою.

7. Кінець з початком
Настала весна. Сніг розтанув, а з ним і його магія забуття.

Місто Вівель прокинулося.

Лія знала, що її пам’ять — це подарунок, який вона повинна берегти і передавати далі.

Вона підняла зошит і сказала:

— Я пам’ятаю. І я розповім.

Мораль
Пам’ять — навіть болюча — це те, що робить нас живими.
Забувати — іноді потрібно, але пам’ятати — значить любити.