Казка «Драбина до себе»

1. Підвал, якого не існує
Це сталося на звичайнісінький день — такий, як усі.
Марк, 11 років, худенький хлопчик із зачіскою, що завжди спадала на очі, шукав загублену бейблейд-арену у дворі старого будинку.

— Мамо, ти впевнена, що я її сюди виносив? — бурчав він, обмацуючи землю біля паркану.

Його нога зненацька ковзнула — кляц!, і старий люк, майже врослий у траву, клацнув, відкриваючи темну дірку вниз.

— Що за... — Марк нахилився. Знизу повіяло сирістю й тишею, такою глибокою, ніби хтось мовчав там сотні років.

У темряві виднілась драбина. Дерев’яна. Стара.
Але не прогнила. І… наче чекала на нього.

— Це якийсь жарт? — він нервово засміявся, — Можливо, стара каналізація?

Та замість запаху гнилі — пахло книжками, пилом і… м’ятою?

Марк торкнувся першої перекладини — і світ навколо здригнувся.
Йому стало або дуже цікаво — або дуже страшно. А може, це було одне й те саме.

— Ну що ж… — прошепотів він. — Якщо я вже знайшов, маю спуститись.

2. Перша сходинка — Страх
Щойно він став ногою на першу сходинку, простір навколо змінився.

Він опинився у шкільному класі. Всі очі — на нього.
Пальці затремтіли. Це було знайомо. Дуже знайомо.

— Марку, приклад №3 на дошці. — голос вчительки, такий чіткий і холодний, ніби метал.

Він зробив крок до дошки — і все завмерло. Усі учні — кам’яні, тільки тіні на обличчях рухаються. Вони сміються.

— Та він знову нічого не знає! — голос Артура, що сидів позаду.

— Мовчи, — прошепотів Марк.

— А ти сам собі скажи це, — відповіла дошка.

Марк зціпив кулаки. Очі пекли. Він раптом усвідомив — це не просто спогад. Це його страх, зафіксований, живий.

— Я… боюсь. — визнав він. — Але я пройду через тебе.

Клас зник. Повітря стало легшим. Сходинка під ногою — міцнішою.

3. Друга сходинка — Мрія
Наступна сходинка м’яко світилась синім.

Раз — і він стоїть на великій сцені. Залишився тільки він і гітара в руках.

— Хто це?.. — подумав він, та одразу зрозумів: це він, але інший. Упевнений. Усміхнений.

— Я ж хотів грати… — прошепотів.

І сцена відповіла:

— Ти досі хочеш. Просто заховав це. Під «не на часі», під «що скажуть», під «тато не дозволить».

Марк узяв гітару. Ноти самі пішли з пальців. Зал, якого не було, зааплодував.

— Не зраджуй себе, навіть у думках, — прошепотіла гітара.

4. Третя сходинка — Гнів
Ця була темна. Наче обпечена.

Він опинився у вітальні. Порожня кімната, телевізор, мама мовчить, тато десь затримався — знову.
Марк сидить на підлозі й стискає м’яч.

— Я не хочу чекати! — кричить хлопчик у спогаді. — Обіцяв!

Він жбурляє м’яч — той б’ється об стіну.

— Мені тебе не треба! — викрикнув тоді Марк.
Але… в серці — навпаки. Там було: будь тут, будь зі мною.

— Я не знав, як сказати інакше, — сказав теперішній Марк.

— Гнів — це коли серце кричить, а рот мовчить, — відповіла стіна.

Марк підійшов до хлопчика-себе й тихо обійняв.

5. Четверта сходинка — Любов
Світло. М’яке. Майже рожеве.

Навколо — фрагменти:
Бабуся гладить по голові, коли він не міг заснути.
Мама вкриває вночі.
Песик тицяє мордочкою в долоню.
Той момент, коли він віддав останній сендвіч однокласнику.
І — вперше — відчув себе сильним.

— Це я? — тихо.

— Це твоя правда, — озвався голос. — Бо любов — не завжди квіти. Іноді це втомлене "як справи?" від мами. Іноді — мовчання, в якому ти поруч.

У грудях стало тепло.

6. Остання сходинка — Ти
Тиша.

Він зійшов на останню сходинку — і побачив дзеркало.
Не скляне. Воно було з води. Прозоре. І глибоке.

Він подивився в нього — і побачив усіх себе:

Малого переляканого.

Мрійника зі сцени.

Того, хто кричав і плакав.

І того, хто щойно прийшов на дно себе.

— Це… я?

— Так. І ніхто з них не зайвий. Всі — частина тебе.

— Я не ідеальний…

— І це прекрасно. Бо саме так ти справжній.

7. Повернення
Він вийшов із драбини, наче з іншого світу.
Небо не змінилось. Люди — теж. Але він — став більшим. Глибшим.

Мама на кухні, читає. Погляд підняла:

— Марку? Все гаразд?