Казка «Слова з-під подушки»

У маленькому містечку, загубленому між пагорбами і дощовими хмарами, жила дівчинка на ім’я Луна. Вона носила волосся кольору стиглого каштану, завжди трохи скуйовджене, бо не любила щітки. А ще — вміла мовчати краще за будь-кого у світі.

Ні, не тому, що їй нічого було сказати. Навпаки — слів у ній було більше, ніж у деяких книжках. Вони тулилися десь між ребрами, засинали на її язиці й ковзали в подушку щоночі.

Луна жила з бабусею — тихою, але мудрою жінкою з гострим поглядом і повільним, спокійним серцем.

— Не бійся говорити, дитинко, — якось сказала вона, подаючи чашку чаю з м’ятою. — Слово, яке не вирвалось, виростає голками всередині.

Але Луна не відповідала. Вона тільки зітхала і стискала кулачки, немов тримала всередині щось ламке.

Ритуал мовчання
Кожної ночі вона діставала маленький блокнот із синьою обкладинкою, розклеєний скотчем, і писала:

«Дякую, що чекав мене після школи»
«Пробач, що не поділилась»
«Я боюсь темряви»
«Ти мені подобаєшся»

Писала кожне слово акуратно, і відривала аркуш. Потім складала його вчетверо — і клала під подушку. Немов шептала подушці замість світу.

Так тривало місяцями. Подушка з часом стала важкою. Навіть сни змінились — вона часто бачила, як слова ворушаться, світяться, намагаються вилізти назовні. Але прокидалася — і мовчала далі.

Втеча
Одного ранку подушка стала порожньою.

Луна прокинулась раніше, ніж будильник. Її рука інстинктивно потягнулась під подушку — і не знайшла жодного клаптика. Ні одного слова.

— Що?.. — вона завмерла.

Під ковдрою було тихо. Тиша ця мала присмак чогось підозрілого. Ніби тиша, яка знає, що накоїла.

Вона схопила подушку, перевернула її, зазирнула під ліжко. Нічого. Ні папірця, ні шелесту, ні сліду. Тільки тінь за вікном, яка ворушилась... ніби щось летіло.

Луна вискочила на балкон — і побачила.

Слова.

Сотні світних, напівпрозорих, тремких слів літали над дахами. Деякі — обережно сідали на карнизи, інші — падали в щілини вікон, ще інші — крутилися в повітрі, ніби вибирали, до кого саме їм піти.

Слово №1: «Пробач»
Перше слово, яке Луна впізнала, було «Пробач».

Його тонкий силует скрутився в повітрі й спустився до вікна старенької пані Олі. Та жила поверхом нижче. Колись вона накричала на Луну, коли та ненавмисно розлила фарбу на її підвіконня.

— Пробач… — прошепотіла Луна тоді, але — лише подумки.

Тепер слово влетіло крізь шибку й зависло біля пані Олі, яка сиділа у кріслі, тримаючи в руках фотографію свого покійного чоловіка.

— Пробач… — повторила вона вголос. Її руки затремтіли. І щось м’яке в її погляді розтануло.

Слово №2: «Я тебе люблю»
Наступне — знайоме, майже болюче слово: «Я тебе люблю».

Воно обережно обвилось навколо хлопця з веснянками — того, якого Луна помічала в бібліотеці. Він сидів на лавці і крутив брелок на пальці.

Слово лягло йому на плече, світячись теплим оранжевим. Хлопець здригнувся, ніби почув щось приємне. Посміхнувся — так щиро, що Луні перехопило подих.

Він озирнувся, нікого не побачив, але… підвівся і пішов. До Луни.

Новий ранок
Наступного ранку він стояв біля її дверей.

— Привіт, — сказав, коли вона відчинила. — Ти, мабуть, не знаєш, але… ти мені наснилась.

— І що я робила? — тихо запитала Луна.

— Говорила. Вперше. А потім — сміялась. Це був найкращий сон у моєму житті.

Вона не відповіла. Просто кивнула. І подумала: можливо, пора перестати писати слова на папері — і почати дарувати їх наживо.

Повернення
Але вночі слова почали повертатися. Не ті самі, ні. Трансформовані.

Слово «Дякую», яке Луна боялась вимовити, повернулось до неї у вигляді маленької шоколадки з запискою від бабусі:

«Просто так. За те, що ти є».

Слово «Не йди», яке вона ніколи не сказала мамі перед її від’їздом, повернулося у вигляді телефонного дзвінка. Мама сказала:

— Я скучила. Хочу приїхати.

Слово «Я теж тебе люблю» з’явилося в її серці у відповідь на погляд хлопця. Вперше вона сказала його — не паперу, а людині.

І світ змінився.

Епілог
Минуло багато років. Луна виросла. І стала письменницею.

У своїй першій книзі вона написала:

"Колись я боялась говорити. І ховала слова під подушку. Тепер — я ховаю під нею тільки сни. Бо слова більше не мають жити у темряві."

Мораль:
Те, що не сказане, теж має силу. Але сказане — змінює реальність. Іноді достатньо одного слова, щоб чиясь душа перестала мовчати.