Казка «Годинник, що рахував обійми»

Або Як нескінченність знайшла нуль.

У місті Лаконо, що ховалося за горами і хмарами, але зовсім поруч із серцем кожного,
усі мешканці носили годинники.
Але це були не просто годинники. Не ті, що тикали і відраховували секунди.

Ці годинники…
вони не знали часу.

Вони рахували обійми.

Прогулянка парком
Тео, хлопчик із тендітними плечима і великими очима, сидів на лавці в міському парку.
Під рукавом куртки сховав свій годинник — чорний, мов ніч без зірок, з цифрою «0».

Він спостерігав, як інші діти бігають, сміються, тримаються за руки, обіймаються.
Кожен, хто отримував обійми, бачив, як його годинник світиться теплим світлом: рожевим, золотавим, перлинним.

— Подивися на мене! — кричав маленький хлопчик, який обіймав маму. — У мене вже 54!
Він раптом побачив Тео і підбіг: — А у тебе який?
Тео лише знизав плечима, ховаючи годинник ще глибше.

— Годинник не для мене, — пошепки промовив він собі, дивлячись у землю, де падали довгі тіні дерев.

Таємничий дотик
Раптом хтось легенько доторкнувся до його плеча.

— Привіт! — голос був м’який, мов пухнаста хмаринка.

Тео підняв очі і побачив дівчинку.
Її волосся було кольору вогню, а очі — немов маленькі сяючі зірки, що пливли в безмежному космосі.

На її зап’ясті блищав годинник, але він був не як у інших.
Замість цифр — великий знак нескінченності: ∞.

— Я Лумі, — посміхнулась вона, — а ти?
Тео мимоволі відчув, як серце забило швидше.

— Я… Тео, — відповів він, хоч його голос тремтів від несподіванки.

— Я прийшла, щоб поділитися обіймами, — пояснила Лумі, обережно простягаючи руки.

— Але я не знаю, як обіймати, — зізнався Тео, відводячи погляд.

— Обійми — це не навичка, — лагідно сказала дівчинка, — це дозвіл. Ти можеш дозволити собі тепло. Спробуй.

Перша зустріч із нескінченністю
Вона обійняла його, і в той момент, коли їхні руки зійшлися, годинник Тео заграв м’яким світлом — перша цифра — «1» — з’явилася на його циферблаті.

Він відчув, як у грудях розлилось тепло, наче ніжне сонце.

— Я… це відчуття… — прошепотів він.

— Це обійми, — усміхнулась Лумі. — Відтепер у тебе є світло.

Він віддячив і обійняв її у відповідь. Годинник тепер показував «2».

Нові друзі
Наступні дні Тео проводив у пошуках інших, у кого годинник мовчав.
Він бачив дівчинку, яка сиділа самотньо на лавці з опалим листям, старого чоловіка, який годував пташок, і собаку, що тихо лежав біля магазину.

Кожного, кого він обіймав, годинник світився яскравіше, а цифри зростали.

Лумі поруч навчала його не боятись давати тепло.

— Обійми — це подарунок, — казала вона. — Їх ніколи не буває забагато.

Неочікуваний поворот
Одного вечора, коли місто потопало у рожевому світлі заходу, Тео помітив, як його годинник почав світитися зовсім по-іншому — тепер він не просто світився, а світло його розливалось навколо, немов маленьке сонце.

— Лумі! — вигукнув він. — Мій годинник… він світиться!

— Тепер ти світло для інших, — сказала вона з посмішкою. — Твій нуль перетворився на нескінченність.

Вони стояли в обіймах, а навколо почали збиратися люди — знову і знову обіймаючи Тео, бо від нього йшло тепло, яке ніколи не вичерпувалось.

Кінець — це початок
І так Тео зрозумів:

Обійми не мають меж, часу, кінця.
Вони — нескінченність, що живе у серці.
Навіть якщо твій годинник починався з нуля — любов і тепло завжди можуть розцвісти.

Мораль:
Деякі речі — як обійми —
не вимірюються часом чи числом.
Вони — про дозвіл відкритися, дати і прийняти тепло.
Іноді достатньо лише одного крихітного кроку — і нескінченність стає реальністю.