Казка «Привид, що боявся лоскоту»

Жив собі у старому-престарому будинку маленький привид на ім’я Ляпко. І хоч усі думали, що привиди нічого не бояться, Ляпко дуже боявся… лоскоту.

— Я не боюся темряви, — бурмотів він, ховаючись у шафі, — не боюся котів, сов чи блискавок. Але якщо хтось полоскоче мене під ребром, я… я розсиплюсь на хмаринки!

Будинок, у якому жив Ляпко, був колись величезною школою. Залишилися ще крейдяні дошки, кумедні дитячі малюнки на стінах і навіть запах старих підручників у повітрі. Привид щоночі літав коридорами й обережно заглядав у кожну кімнату.

— Уф, порожньо… Фуу, тихо… — шепотів він собі.

Та одного разу сталося щось дивне. Опівночі до школи зайшла маленька дівчинка в яскравій піжамі з єдинорогами. Вона несла з собою ліхтарик, плюшевого кроля й трохи тривожну, але рішучу посмішку.

— Гей, привиде! — гукнула вона. — Я знаю, що ти тут!

Ляпко ледь не впустив свій улюблений ліхтарик із тумбочки. Він завмер.

— Я тобі нічого не зроблю, — продовжила дівчинка. — Просто хочу подружитись.

Привид визирнув зі свого сховку й прошепотів:

— Ти… ти не принесла… пір’я?

— Пір’я? — перепитала дівчинка і хитро усміхнулась. — А ти часом не боїшся лоскоту?

Ляпко хукнув — від страху і сорому — й заховався за фіранку.

— Ох, знову про це! Чому всі питають про лоскот? Це не смішно!

— Ну чому ж, — сказала дівчинка і знову посміхнулась. — Це дуже навіть смішно. Але добре, не буду лоскотати. Обіцяю.

І вона простягла руку.

Ляпко вагаючись підлетів і торкнувся її долоні. Дівчинка не скривилась, не зойкнула, навіть не здригнулась.

— Я Мія, — сказала вона.

— А я Ляпко… Хоч це ім’я придумав собі сам. Бо одного разу впав у калюжу з лапками від жаб.

— Прекрасне ім’я, — відповіла Мія. — Тобі самотньо тут?

Привид зітхнув, його прозоре серце стиснулося.

— Самотньо. Але не так страшно, як коли ти смієшся і… не можеш зупинитись…

Мія здивовано глянула.

— Тобто ти боїшся сміху?

— Ні, — буркнув привид. — Я боюся, що не зможу зупинитись. Що буду сміятись і сміятись… аж поки не розтану.

— А ти пробував? — запитала Мія.

— Що? Сміятись? Ні! Це… це небезпечно.

— Давай спробуємо разом. Якщо щось — я тебе зберу назад по шматочках.

Вона раптом витягла з кишені… пір’їнку. М’яку, білу, з блискітками.

— А-а-а! — закричав Ляпко й закрутився в повітрі, як пилова кулька.

— Стривай! Це для експерименту! — Мія підстрибнула і… легенько торкнулася пір’їною до його боку.

Ляпко затрясся.

— Ха… ха-ха… хааааа! ХАХАХАХА!

І він закотився сміхом. Так, що аж дзвеніли старі батареї, хитались лампи й з книг випадали закладки. Він кружляв довкола Мії, підстрибував, перекочувався по підлозі, наче прозора кулька, що не могла зупинитись.

— Я… не можу… перестати!.. — хихотів він.

— Бо це… просто… весело! — сміялась Мія разом із ним.

Коли обидва нарешті спинились, привид злякано озирнувся.

— Я не… розсипався?

— Ні, — сказала Мія і витерла сльозинку від сміху. — Ти просто став щасливішим.

Ляпко подивився на свої напівпрозорі пальці. Вони більше не тремтіли. Уперше за сотню років він сміявся — і вижив!

З того часу Мія приходила щотижня. Вони гралися в «хто довше не засміється», вигадували пісеньки, співали старими раковинами й навіть організували «Клуб Привидів Без Страху» (в який входили Ляпко, його старий друг скрипливий стілець і пляма на стелі).

А ще — щовечора перед сном Ляпко просив:

— Лоскочи мене знову, будь ласка.

Мія усміхалась:

— Добре, але лише трохи. Бо ще розсмієшся до дірок у шторі!

Мораль:
Навіть найбільший страх може перетворитись на радість, якщо поруч є той, хто розуміє й не сміється з тебе — а сміється разом з тобою.