Казка «Королівство Пропущених Слів»

Або Там, де живе твоє «вибач».

Є місце, якого немає на жодній мапі.
Туди не ведуть дороги. Не літають літаки.
Його не видно на супутниках. І не згадують у новинах.

Це місце зіткане з тиші. І трохи — з болю.
Туди потрапляють усі слова, які так і не були сказані.
Ті, що затиснулись у горлі.
Ті, що хтось збирався вимовити, але не наважився.
Ті, що загубились у проміжках між сваркою і втратою.

Це — Королівство Пропущених Слів.

Тут слова — живі.

Вони мають тіла, дихання, очі, і навіть тіні.
Кожне — своєї форми.

«Вибач» виглядає як зіщулена істота з обірваними краями, що постійно заглядає комусь у вікна, сподіваючись: може, хтось таки візьме його назад.
«Люблю» — прозоре, майже невидиме. Але світиться, коли на нього хтось дивиться із щирістю.
«Дякую» має форму маленького паперового журавлика — завжди хоче летіти, але не знає, куди.

Є ще й інші:
«Я сумую» — у вигляді м’якої подушки з тріщиною посередині.
«Мені страшно» — невидиме, але чутне: воно тремтить, і від цього дзвенять дзвіночки.
«Не йди» — ходить за тінями тих, хто вже пішов.

У Королівстві — тихо.
Слова не кричать. Вони лише шепочуть.
Іноді — одне одному. Іноді — у простір. Іноді — нікому.

— Мене забули на порозі, — жаліється одне маленьке «вибач», сидячи на сходинках поштової станції. — Він хотів сказати мене, я це точно відчув. Але тоді подзвонив телефон...

— А мене викинули за хвилину до поцілунку, — хрипить «люблю», схоже на клубочок світла, який ось-ось згасне. — У нього вже був квиток на літак.

— Я пролежав у кишені листа півроку, — тихо зітхає «дякую». — Вона так і не надіслала.

Ці слова — не злі. Вони не звинувачують.
Вони — просто чекають.

Тут є зал очікувань, схожий на вокзал, де кожне слово сподівається: ось зараз хтось нарешті згадає, набереться сміливості — і скаже.

І в цю саму мить — слово зникне з Королівства.
Повернеться в світ.
Віднайде свого адресата.
І все зміниться.

Але цього не ставалося дуже давно.

Одного вечора — сірого, як біль у недомовленості — старе слово, якому вже понад сто років, вийшло на центральну площу. Його звали «Шкода».

Це було слово, зшите з газет, обмотане шнурками пам’яті, з тріщиною на спині.

Воно прокашлялось — у тиші цей звук лунав як вибух — і сказало:

— Ми більше не можемо чекати. Нас або згадають — або ми згаснемо.
Слова завмирають. Ми розмиваємось. Ми забуті. А мовчання множиться.

Усі інші слова підняли очі.

«Люблю» — перестало тремтіти.
«Вибач» — притулилось до лампи, ніби набиралось сил.
«Дякую» — згорнулося в лотос і розгорнулося знову.

І тоді — мовчазно, але одностайно — вони вирішили:

Зібрати Армію Пропущених Слів.

Не для помсти. Не для крику.
А щоб повернутись.
Щоб бодай раз бути почутими.

Вони готувалися.

«Люблю» вчились літати.
«Вибач» вчились тримати себе разом, щоб не розсипатись дорогою.
«Дякую» тренувались відлунювати навіть у найбайдужіших стінах.

Слова змінювались.
Ставали сильнішими.
Не жорсткими — а ясними.

І ось — день відправлення.

Вони зібрались у великому залі з вітражами, що були зроблені з недописаних листів.
У кожному вікні — шматочок болю, несказаного тепла, утриманого «я хотів сказати тобі…».
Слова обіймались. Деякі — плакали чорнилом.
Деякі — танули просто там, бо розуміли: їх уже ніколи не скажуть.
Але більшість — вирушили.

Вони пливли крізь сни.
Сипались крізь пісні, що писались інтуїтивно.
Проникали в уривки книжок, які ти відкрив випадково — й раптом не зміг відкласти.
Шепотіли з вітром, ледь чутно:
— Скажи мене. Скажи мене зараз.

Одного разу, хлопчик уві сні побачив істоту з очима, що світилися, і вона сказала:

— Мене звати «пробач». Я твій. Ти ж думав про мене щодня. Може, вже час?

Він прокинувся — і наступного дня вперше сказав татові те, що тримав у собі місяцями.
І світ — змінився.

Іншого разу, дівчина відкрила старий щоденник. У ньому між сторінок лежав папірець із нерозбірливим почерком. Там було написано:

«Люблю. Навіть якщо ти не знаєш. Навіть якщо вже пізно.»

Вона затулила обличчя руками. І знала — це те слово нарешті дійшло.

Королівство Пропущених Слів більше не було лише місцем очікування.
Воно стало мостом.

Між тим, що не сказано — і тим, що ще можна встигнути.