Казка «Місто, де заборонено уяву»

Або Як дерево проросло крізь бетон.

У місті Бетонграді все було чітко, логічно й правильно.
Настільки правильно, що навіть траву обрізали під лінійку, а хмари вимірювали спеціальними формулами — щоб не висіли без потреби.
Вікна — однакового розміру. Одяг — сірого кольору. А думки — лише ті, що проходили перевірку на «логічність, доцільність і раціональну доцільність».

У школах дітей навчали трьом речам:

- Думати тільки лінійно.

- Відповідати тільки після перевірки фактів.

- Не вигадувати нічого. Ніколи.

Слово «фантазія» вважалося дивним, а значить — небезпечним.
У підручниках воно було викреслене чорними чорнилами. У місті не було музеїв, театрів чи казок.
Навіть у бібліотеці всі книжки називались схоже: «Довідник №14», «Керівництво до правильного сну», «Сто перевірених фраз для розмов».

Та серед усіх рівних і передбачуваних дітей була одна — Міра.

Вона носила такий самий сірий одяг, як усі, мовчала на уроках і завжди встигала робити домашні завдання.
Але коли ніхто не бачив — малювала на внутрішньому боці рукавів.
Невидимі мрії — сині крила, зелений чайник, кота, який спить на хмарі.

У неї була коробка з-під шкарпеток, яку вона ховала під ліжком.
Всередині — кольорові олівці. Заборонені. Спадок бабусі, яка колись жила в Місті Перед Тим. У тому, де ще співали, а не лише декламували.

Одного дня в школі дали завдання:

«Обрахуйте маршрут від будинку до школи найкоротшим шляхом. Доведіть ефективність формулою.»

Усі дістали калькулятори. Один хлопчик навіть вивів формулу: D = √[(x₂ − x₁)² + (y₂ − y₁)²]. Учитель кивнув:
— Раціонально. Добре.

А Міра…
Міра взяла папір і витягла з рукава олівець. Малювала мовчки. Дорога з маршмелоу. Школа — на хмарі. Вчителі — балакучі жирафи в окулярах.
На деревах ростуть млинці. Ліхтарі — у формі ламп із рибками всередині.

Коли вона подала свій малюнок, учитель замовк.
Потім сказав лише одне:
— Нелогічно. Недопустимо. Оцінка: Неіснуюче значення.

Але Міра вперше не відчула сорому.
Натомість — тепло.
Щось у грудях затріпотіло, ніби всередині неї вперше проросло маленьке зернятко.

Тієї ж ночі, коли все місто спало в однаковій позі, з однаковими сновидіннями (перед сном усім видавали стандартний сон «Про чистоту і черговість»), Міра відкопала маленьку тріщинку на подвір’ї біля школи.

Дістала з коробки один з малюнків — той, де було дерево, яке світиться зсередини — і вирізала з нього насінину.
Справжню. Уявну.
Посадила в тріщину й прошепотіла:

— Я тебе вигадала. А тепер — рости.

І щовечора, коли всі дивились обов’язкові передачі «Пряме мислення. Новини», вона приходила до того місця і…уявляла.

Що насінина жива. Що в неї з’являються листочки. Що вона росте. Прорізає бетон. Втягує в себе фарби, звуки, запахи, історії.

А на двадцять третій день — воно сталося.

Деревце.
Маленьке.
Кольорове.
Тремтливе, ніби думка, яка щойно вирвалась на волю.
Світилось зсередини. І мало листки у формі музики.

На ранок — паніка.

Учитель біології кричав:
— Це не зареєстровано в списку дозволених рослин!

Учитель математики рахував його гілки й запитував:
— Чому вони не симетричні? Що це за хаос?!

Міська рада зібрала екстрене засідання:

«Небезпечна флора. Випадок ірраціонального зростання. Пропонуємо знести.»

Але щось пішло не так.
Бо діти зупинили бульдозер.

Один хлопчик приніс малюнок робота, що сміється.
Дівчинка дістала зошит, де писала вірші — потай, між формулами.
Інший хлопчик зізнався:

— Учора я уявив, що мій страх — це кіт. Я дав йому ім’я. І він перестав мене кусати.

Учитель літератури тихо прошепотів:
— Я колись… теж писав казку. Про чайник, що вмів дихати.

Міська рада — мовчала.
Вперше. Бо не мала інструкції «Що робити, якщо дерево уяви проросло крізь бетон і зібрало навколо себе місто».

Того вечора, на головному моніторі Бетонграда, де зазвичай виводилось суворе:

«Сьогодні без змін. Думай раціонально.»

з’явився новий напис — з орнаментом, кольоровими лініями і неочікувано теплою анімацією:

«Фантазія дозволена.
Обережно: вона може змінити світ.»

Мораль:
Навіть найміцніший бетон не витримає сили уяви, якщо вона — жива.
Іноді, щоб вижити, потрібно не тікати, а уявити інакший світ — і виростити його прямо під ногами.