Казка «Клас Невидимих»

Розділ 1. Дзвінок, якого не чули
Це сталося у середу.
Ні, не в якусь особливу середу, а звичайну — з математикою першим уроком і сірим небом за вікном. Денис сидів на останній парті — не тому, що хотів ховатися. Просто там було тихо. І ніхто не чіпав.

— Сторінка сорок друга, — промовила вчителька, не дивлячись у його бік.

Ніхто не питав Дениса, чи він зрозумів. Ніхто не просив відповісти. Його не ображали. Просто… не помічали.

І от, коли всі пішли на перерву, а Денис, як завжди, залишився в класі, пролунав дивний дзвінок. Не гучний. Ніби хтось десь у підвалі ударив по порожньому відру. Блінннг.

— Що це? — прошепотів хлопчик.

Двері класу — не в коридор, а навпаки, вглиб стіни — раптом відчинились.

Із темряви визирала табличка:

Клас Невидимих. Вхід — тільки тим, кого не помічають.

Розділ 2. Школа, якої немає
Коли Денис ступив за двері, його оточило світло. Не яскраве — тепле, схоже на те, що буває в кімнаті з лампою-нічником. І перед ним відкрилася нова школа.

Тут коридори були покрученими, вікна — круглими, а замість дзвінків звучала музика — джаз, класика, іноді навіть електро. У повітрі літали мильні бульбашки, що не лопались.

— А ти новенький? — спитала дівчинка в шапці з вушками. — Я Алія. Ми всі тут… ну, такі, кого не помічають.

— І це… нормально? — запитав Денис.

— Тут — так. Але є одне правило: щоб вийти назад, треба стати тим, кого побачать.

— Але ж я не невидимий! — здивувався Денис.

— Можливо, ти цього просто не помічаєш, — сумно усміхнулась Алія.

Розділ 3. Урок Справжності
У класі на нього чекала вчителька — літня жінка з фіолетовим шарфом, який пульсував кольором, наче живий.

— Діти, сьогодні у нас урок справжності. Сідайте у коло. — Її голос був схожий на вітер у листі.

— Справжність — це коли ти є, навіть якщо тебе не бачать, — мовила вона. — Але щоб тебе помітили, треба спочатку помітити себе.

— А якщо я не знаю, який я? — спитав хтось із дітей.

— Тоді подивіться у Дзеркало Забутої Уваги.

Розділ 4. Дзеркало
Дзеркало стояло в кінці коридору. Воно виглядало звичайним. Але варто було Денисові підійти ближче — і він побачив себе… зовсім іншим.

— Це я? — прошепотів він.

На відображенні — хлопчик із прямою спиною, яскравими очима, а в руках — комікс, який він давно придумав, але ніколи не показував.

— Я ж… не такий, — прошепотів він. — Мене ж це ніхто не питав.

І тут дзеркало відповіло — без слів, але впевнено:

А якщо ніхто не питав — не означає, що не варто показати.

Розділ 5. Стіни, що чують
Наступного дня в Класі Невидимих діти отримали завдання:

Залиши слід. Але не на партах. На собі.

Кожен мав зробити щось своє:
– хтось намалював перший малюнок,
– хтось нарешті сказав уголос вірш,
– а Денис приніс… свою історію. На п’яти сторінках. Про хлопчика, який став супергероєм, просто тому, що сказав "ні" тому, що було неправильно.

Вчителька усміхнулась і сказала:
— Тепер тебе побачать.

— А якщо знову забудуть? — спитав Денис.

— Якщо ти себе не забудеш — світ знайде спосіб побачити. Навіть крізь товсту шкільну стіну.

Розділ 6. Повернення
Коли він вийшов з того класу назад, здавалося, минула тільки хвилина. Але одразу стало… інакше. Вчителька кинула погляд.

— Денис, ти з нами?

І він — уперше — підняв руку.

— Так, можна я прочитаю одну історію?

Клас здивовано обернувся. Хтось засміявся, хтось насторожився. Але Денис відкрив зошит і почав:

— "Це історія про хлопчика, якого довго не було видно..."

Мораль:
Бути гучним — це просто.
Бути помітним — важко.
Але стати собою — це найбільша видимість.