Казка «Карта Там, Де Мене Немає»

У покинутій кімнаті старого шкільного музею, за потертим стендом із назвою «Історія місцевості», щось блиснуло. Данило першим це помітив.

— Гей, подивіться! — хлопець нахилився й витягнув з-під полиці згорнутий пергамент. — Карта. Але якась… дивна.

Його друзі — Аріна та Тимко — підійшли ближче. На пожовклому папері мерехтіли написи. Місто на карті виглядало знайомо, але з деякими несподіваними змінами: інші назви шкіл, площ, навіть будинки розташовані інакше.

— Тут написано… «Точка Небуття»? — Аріна провела пальцем по символу, схожому на закручену спіраль. — І поруч імена... наші імена. Але перекреслені.

— Це місце, де нас ніколи не було, — прошепотів Тимко, його голос затремтів. — Світ без нас.

— І що, ми просто подивимось — чи підемо туди? — Данило вже обережно розгортав карту далі. — Це ж пригода!

Перехід
Увечері вони повернулися — і під світлом ліхтаря знайшли старий вхід до покинутого парку. Саме туди вела карта.

— Точно хочете? — Аріна ковтнула. — А якщо ми там... назавжди?

— Ми повернемося, — впевнено мовив Данило. — Просто глянемо й назад. У нас є ця карта — вона нас і виведе.

Як тільки всі ступили за поріг металевих воріт, світ навколо потемнів. Повітря змінилося — стало легким, ніби з нього зникли всі спогади.

Місто Без Них
Першим світло побачив Тимко — ліхтарі в місті світили тепліше, ніж зазвичай, але щось було не так. На шкільному плакаті не було фото їхнього класу.

— Дивіться... наш клас… наче ніколи не існував, — шепотіла Аріна, гортаючи місцеву газету. — Замість нашої школи — інша, із іншими вчителями.

Данило побіг до майданчика, де щодня грав у футбол. Там теж не було його команди. Його найкращий друг сидів сам, і навіть не виглядав сумним.

— Я... йому тут добре. Без мене, — мовив Данило, стискаючи кулаки. — Він, здається, навіть капітан.

Арина знайшла маму — ту, що завжди працювала без упину, але зараз сміялась у кафе із подругами. Вперше — без телефону.

— Я наче не тягну її вниз, — прошепотіла дівчинка. — Вона щасливіша?

Тимко ж побачив, що його брат не переїхав. Залишився. Бо Тимко не народився — і родина не переїхала. Їхній дім стояв, як і колись. Вікна світилися.

— Але… без мене він не вступив до музичної школи. Не пішов за мрією. Я ж його надихнув...

Дзеркальна зустріч
На перехресті вони побачили дітей… себе. Точніше, версії, які з’явилися замість них.

— Я — твоя відсутність, — мовила дівчина, яка була схожа на Аріну, але мала інший голос. — Я — життя без твоїх помилок, без твоїх сумнівів, але й без твоєї мрії.

— Ти, може, й забрав у когось нерви, але дав — енергію, — звернувся до Данила хлопець, що тримав м’яч. — Без тебе тут все тихо. Але чи добре це?

— Я не змусив брата лишитися, — промовив Тимкова відсутній двійник. — Але ти змусив його вірити, що мрії варті того.

Повернення
— Я не хочу жити в місті, де мене ніколи не було, — тихо мовила Аріна. — Я хочу жити в світі, де маю значення. Навіть якщо іноді все не ідеально.

— Я не ідеальний. Але я — це я, — сказав Данило.

Карта в руках почала горіти м’яким теплим вогнем. Сторінки зникали одна за одною.

— Значить, вибір зроблено, — мовив голос з порожнечі.

Світ засвітився, мов зоря, і за мить вони стояли в тому ж парку. Але ніби вперше цінували все, що мали.

Мораль
Світ без тебе, можливо, спокійніший. Але не кращий. Бо саме твої вчинки, помилки й добрі справи творять те, що називається життям.