Казка «Країна Забутих Хобі»

Казка про те, як легко загубити себе, коли відвертаєшся від того, що любиш.

Розділ 1 — Скрипка без пісні
Вечір був сірий, як розмитий акварельний малюнок. Аліса метушилась по кімнаті, шукаючи ліхтарик для дачної поїздки, коли її погляд випадково впав на край футляра, який визирав з-під ліжка.

— Мам, а ти пам’ятаєш мою скрипку? — запитала вона, злегка хриплим голосом, ніби боялася відповіді.

— Скрипку? — мама визирнула з-за коробок. — Ту саму, що ти покинула ще восени? Ти ж сказала, що музика — не твоє.

Аліса сіла на край ліжка. У грудях щось защеміло.

— Я... не говорила, що не моє. Просто... з новим вчителем усе стало якесь... сухе. Наче замість пісень — вправи, вправи, вправи.

Вона потягнула футляр до себе. Відкрила.

Порожньо.

Спочатку подумала, що помилилася футляром. Але — ні. Це її. Вона впізнала маленьку подряпину в кутку — ту, що з’явилася після падіння на сходах. Скрипка мала бути тут. Але її не було.

Розділ 2 — Сон, що пахнув деревом і нотами
Тієї ночі Аліса заснула швидко, з важким відчуттям у грудях, наче залишила когось дуже важливого десь далеко.

Їй снився дивний світ.

Місто без людей. Вулиці, де замість машин — велосипеди, які катаються самі. Двори, де фарби ллються з пензлів, ніби самі шукають полотно. А у парку — м’ячі стрибають через скакалки, книжки влаштовують книжкові читання одна одній, а старі фломастери катаються на каруселях.

— Що це?.. — прошепотіла вона, обережно ступаючи по блискучій плитці, що світилася під ногами.

— Це Країна Забутих Хобі, — озвався тоненький голос.

Вона обернулась. Перед нею стояла… її скрипка.

Маленька, тоненька, з очима, схожими на дві мінорні ноти. Її смичок тремтів у лапці, ніби від хвилювання, або... радості?

— Я чекала. Довго. Ти ж обіцяла повернутися. Пам’ятаєш?

Аліса ковтнула слину. В її горлі зібрався цілий клубок провини.

— Я… думала, що ще не час… Що колись…

— А “колись” — це дуже далеко. Алісо, ми всі тут — через твоє “потім”. І не тільки твоє.

Розділ 3 — Живе місто
Разом вони пішли містом. Поруч котився тенісний м’яч, малюючи слід на асфальті. Над ними пролітали повітряні змії, яких більше не випускали в небо.

— Це мольберт Софійки, — показала скрипка на самотній дерев’яний стенд, що сидів, згорбившись, біля фонтану. — Вона була найкращою в класі з малювання. Але її мама сказала, що малювання — не професія. І він зник.

— А це гітара Сашка. Його батько наказав “перестати дуркувати”. І вона втекла сюди.

Аліса бачила, як кожне хобі носить на собі сліди пам’яті: скейт з подряпинами, які колись викликали гордість, альбом з листочком-наклейкою “Топ тачки”, порвану книжку-казку, яку читали пошепки вночі...

Скрипка раптом зупинилася.

— Але цього разу… щось не так. Наш світ тріщить. Хобі почали… тікати.

Розділ 4 — Втеча хобі
Над містом пролунав гудок. Сторожовий маяк засвітив червоне світло.

— Вони втікають, — пролунало від флейти. — Вони вирішили більше не чекати.

На небі з’явились яскраві смуги. Фарби залишали слід у повітрі, ніби малюючи прощальні листи. М’ячі стрибали через паркан. Ляльки, книжки, костюми, інструменти — вони всі бігли.

— Вони шукають інших дітей, — сказала скрипка. — Тих, хто ще вміє цінувати. Хто не відкладає “себе” на потім.

— А що буде з тими, хто їх забув?

Скрипка подивилася прямо в очі.

— Вони почнуть згасати. Повільно. Але глибоко. Бо без хобі ти — не вся. Ти — лише тінь того, ким могла бути.

Розділ 5 — Пробудження
Аліса прокинулась з рішучістю. Вперше за довгий час.

— Мам, я повертаюсь до музичної школи, — сказала вона під час сніданку.

Мама спочатку здивувалась, а потім зітхнула й усміхнулась:

— Я й не знала, що ти так сумуєш за цим.

Аліса не відповіла. Вона вже витягала із шафи стару коробку з нотами, фарбами й блокнотом, де на першій сторінці хтось написав давно:

"Мрія — це теж хобі. Просто не загуби її серед серйозності."

Того дня вона намалювала свою скрипку. Поруч — флейту, мольберт, м’яч, книжку.
А внизу написала:

“Ви — не зайве. Ви — я.”

Епілог — Повернення світла
У Країні Забутих Хобі, у головній вежі запалилось нове світло. Воно не палало. Воно світилось зсередини.

— Вона згадала, — прошепотала скрипка.

І на місто повільно почали повертатись ті, хто чекав. Повернулись — бо їх не відпустили остаточно.

Мораль
**Хобі — не дитяча розвага. Це твоя внутрішня мова.
Це голос, яким ти говориш із собою, коли всі мовчать.
І якщо відвернешся — загубиш більше, ніж скрипку.
Ти втратиш нитку, яка веде тебе до себе.