Казка «Трамвай №1 до Краю Забутої Дружби»

Розділ 1 — Прощальний трамвай 
Туман тихо сповивав вулиці міста. Вже сідали вечірні сутінки, коли Артем, Марко і Софія, кожен окремо, чекали на своїх зупинках.

Артем, нахилившись над телефоном, навіть не почув старий трамвай №1, який неспішно наближався. Звук скрипучих коліс і відлуння дзвінка трамвайного дзвінка ніби прорізали тишу й підкреслювали якусь загадковість цього вечора.

— “Трамвай №1, кінцева зупинка — Край Забутої Дружби,” — оголосив голос із динаміка, який звучав старовинно і трохи моторошно.

Софія, з глибоким зітханням, сіла ближче до вікна і подивилася на дощ, що почав тихо стікати краплями по склу. Світло вулиць здавалося розмитим, ніби замиленим спогадом.

Марко, що перебував на зовсім іншій кінцевій зупинці, сумно спостерігав, як трамвай повільно зупинився і відкрив двері.

Всі троє сіли, кожен у своєму вагоні. Та навіть не знали, що цей трамвай їх веде до однієї і тієї ж мети — місця, де сплять їхні забуті дружні стосунки.

Розділ 2 — Місто Спогадів
Двері відкрилися, і троє разом вийшли на платформу, де світло не було жовтим чи білим, а переливалося всіма відтінками минулого — від теплих сонячних до холодних синіх.

Першими, що привернули увагу, стали вітрини — ніби музейні експонати. Там миготіли живі сцени:

- Софія тримає Артема за руку і сміється, поки вони біжать босоніж через луг.

- Марко перемагає в останній грі у футбол, а Артем і Софія радісно аплодують.

- Вечори, коли вони разом сиділи на дахах будинків, розглядаючи зорі і ділилися мріями.

Троє затамували подих.

— Чому я не пам’ятаю ці моменти так чітко? — Софія обережно доторкнулася до вітрини, ніби боячись розбити скло.

— Може, тому що ми самі дозволили цим моментам зникнути, — тихо промовив Марко, з відтінком провини в голосі.

Артем, дивлячись на сцену з битвою подушками, стиснув кулаки.

— Мені бракує цього… — його голос затремтів.

Поруч височіла велика бронзова статуя: два переплетені руки тримали серце, яке здавалося теплим і пульсуючим.

“Щоб згадати — йди в серце. Але будь готовий побачити правду.”

Їх охопив неспокій, ніби це було не просто нагадування, а виклик.

Розділ 3 — Серце Дружби 
Вони ступили до підніжжя статуї, і раптом земля під ногами розсунулася, утворивши темний, але не лякаючий тунель. Лише світло з серця статуї освітлювало шлях.

Кожен крок лунав у тиші, а на стінах відбивалися сцени з їхнього минулого — найтепліші, але й найболючіші.

— Ось ти, Софіє, тоді образила Марка, — заговорив голос тунелю, нагадуючи про те, як вона відвернулася в той момент, коли він потребував підтримки.

Софія відвернулася, але сльози вже бризнули.

— А це ти, Артем, — голос м’яко продовжив — за спиною відвів інших у гру, не сказавши, що залишає Софію одну.

Артем зронив голову і тихо зізнався:
— Я боявся, що ти мене зрадиш… А сам зробив те саме.

— І я, — додав Марко, — зник, коли Софія плакала після поразки, бо не знав, як допомогти.

Сльози текли, і серце статуї на стінах ставало яскравішим.

— Ми всі боялися, — прошепотіла Софія, — Але страхи розлучали нас.

— Тепер їх треба відпустити, — Артем підняв очі, відчуваючи, що щось змінюється в ньому.

Тоді з’явилася провідниця — в образі жінки в пальто, яке було складене з клаптиків дитячих листів.

— Щоб повернути дружбу, — сказала вона, — треба не повернутись у минуле. А змінити ставлення до нього.

— А якщо вже запізно? — запитав Артем, стримуючи біль.

— Дружба не знає дат і календарів. Вона живе у кожному новому дні, який ви готові почати разом.

Розділ 4 — Листи, які не були прочитані 
Провідниця простягнула кожному конверт із написом їхнього імені.

Софія відкрила свій і прочитала вголос:

“Артеме, вибач, що не сказала раніше. Мені було страшно зізнатися, але я сумувала за тобою.”

Серце Каті затремтіло. Вона поглянула на Артема — той розкрив свій конверт, де було схоже послання:

“Я боявся втратити тебе і сам почав віддалятися.”

Марко мовчки тримав свій лист:

“Я зник, бо не знав, як бути поруч, коли тобі важко.”

Усі троє стояли, відчуваючи, як у їхніх грудях розпускається тепло — ніби весна після довгої зими.

— Я давно не відчував цього, — промовив Марко, — коли просто хочеться бути разом, не вдаючи.

— Ми не діти, — сказала Софія. — Але це не означає, що нам не потрібна дружба.

— Тепер знаємо, що треба робити, — додав Артем.