Казка «Трамвай №9 до Міста Загублених Рішень»

Пролог — Зупинка тиші
Катруся сиділа на бетонній лавці біля школи, обвівши коліна руками. Поруч — Сашко, трохи мовчазний, трохи задумливий. Між ними — день, що повільно згасав. На небі висіли довгі хмари, схожі на запізнілі думки.

— Дивно… — сказала Катруся, — ти помітив, що все навколо... ніби затиснуте? Люди стоять на перехрестях і не йдуть. У черзі — мовчать і не можуть обрати. Навіть на уроці питала вчителька: «Що хочеш писати?» — а в голові порожньо.

— Може, це... вірус вибору? — тихо відповів Сашко. — Коли вибору так багато, що ніби нічого не лишається.

У цю мить, без дзвінка, без звуку, повз них зупинився трамвай. Сивий, мов із туману, але чистий. Новенька табличка світилась мовчазним неоном:

Трамвай №9
Маршрут: МІСТО ЗАГУБЛЕНИХ РІШЕНЬ

— Цього маршруту… не існує, — прошепотіла Катруся.

Сашко кивнув. Але двері відчинились. Їх обплутав запах книжкових сторінок і дощу.

— Усе, — зітхнула вона. — Якщо ми підемо — назад повернемось іншими.

— А якщо не підемо — так і залишимось тут. Застряглими.

І вони ступили всередину. Не знаючи ще, що це — найважливіша поїздка в їхньому житті.

Розділ 1 — Перон половинок
На першій зупинці їх зустрів глибокий серпанок. Усе місто — ніби з розмитого ескізу. Люди рухались уповільнено. І були… неповні. Кожен із них мав лиш половину обличчя, одну руку, одну тінь.

— Це що?.. — Катруся затамувала подих.

— Це Місто Загублених Рішень, — пролунав голос. — А це — його жителі.

Поряд стояв Валент — хлопчик у довгому пальті з кишенями, набитими маленькими годинниками.

— Кожна половина — частина особистості, яка не наважилась зробити вибір. І тому втратила себе.

— Чому годинники? — запитав Сашко.

— Бо кожне “не зараз” лишає хвилину, яку вже не повернеш, — відповів Валент. — І ці хвилини тягнуться за людьми, перетворюючись на важкі валізи.

І справді: у кожного перехожого була валіза. І на ній блищала табличка:

“Не вибрав свій голос”

“Промовчав, коли треба було кричати”

“Залишився зручним замість чесного”

Катруся підійшла до валізи, яку ніхто не ніс. Вона стояла посеред вулиці.

“Не написала листа. Бо думала, що ніхто не відповість.”

— Це моя, — прошепотіла вона.

Валент подивився прямо в очі:

— Прийшов час розпакувати.

Розділ 2 — Площа Очікування
Площа, де всі рухались, як вода в банці: ніби й бурлила, але не текла. Вона була освітлена годинниками, що не мали стрілок. І жоден не цокав.

— Тут чекають. Назавжди, — пояснив Валент.

Дівчинка років восьми стояла перед телефоном і тримала смс на півслові. Хлопець у підлітковому віці тягнувся до дверей класу, але не наважувався зайти.

— Усі чекають на “знак”, — сказав Валент. — Але чим довше чекаєш, тим більше боїшся зробити перший крок.

Катруся підняла очі:

— Я все життя чекала, що хтось скаже: “Ти гарно пишеш”. Але... ніхто не сказав.

— Тому скажи це сама, — прошепотав Сашко. — Бо інакше чекатимеш, поки волосся стане сивим.

Катруся дістала листа. Лист до себе.
Розгорнула і прочитала вголос:

“Я пишу, бо без цього не дихаю. Я цінна не тоді, коли мене хвалять, а коли я справжня.”

Світло з годинника згори раптом рвонулись до неї — і впало в її серце.

Площа завмерла. Люди раптом знову стали цілими.

Розділ 3 — Галерея “Якби Я”
Тут усе було з дверей. Сотні, тисячі дверей. Кожні — з табличкою:

“Якби я пішла в інший клас”

“Якби не сказав того слова”

“Якби вибрала себе, а не інших”

Кожні двері відкривались на кадр життя. Катруся заглянула в одні — і побачила себе акторкою в кіно. Інші — письменницею. Треті — мамою.

— Це все могла бути я?

— Але не була, — озвався Валент. — Бо життя — не всі варіанти. А лише той, у якому ти дієш.

Сашко стояв мовчки перед дверима “Якби я залишився собою”.

— Мене одного разу дражнили за те, що я читаю романи. І я почав вдавати, що не люблю читати.

— І? — Катруся підійшла ближче.

— І я досі не повернув той шматок себе…

Він відкрив двері — і там хлопчик, який читає книгу біля вікна. З усмішкою. Без сорому.

Сашко кивнув йому. І двері зникли.