Казка «Трамвай №8 до Країни Страху»

Казка про те, як подолати те, що паралізує всередині.

Пролог — Шепіт на рейках
Той день починався, як звичайний. Але закінчився — зовсім не так.

Катруся та Сашко, однокласники й найкращі друзі, поверталися зі школи. Хмари низько висіли над дахами, мов старі ковдри. У повітрі пахло озоном, як перед бурею, але дощу все ще не було.

— Дивно… — озвалась Катруся, коли їхній звичний трамвай раптом звернув не туди. — Чому ми їдемо у бік депо?

Сашко, який завжди захоплювався картами й транспортом, нахмурився:

— Тут давно нічого не ходить. Навіть рейки мають бути розібрані.

Але трамвай котився мовчки, уперто, ніби знав дорогу краще за всіх.

Коли вони зійшли з вагону, довкола не було ні людей, ні звуків. Лише стара покинута будівля з написом:
"ДЕПО 8. ВХІД ТІЛЬКИ ДЛЯ ОБРАНИХ."

І на колії, що не мала початку, стояв інший трамвай — чорний, мов ніч. У вікнах мерехтіло неонове світло. На табличці:

№8 — КРАЇНА СТРАХУ.
Проїзд в один бік. Повернення — власним шляхом.

Катруся зупинилась:

— Я… я не хочу. Це вже не гра.

Сашко простягнув руку:

— Може, саме тому ми тут. Не щоб грати, а щоб побачити, що буде, якщо перестати тікати.

І вони ступили на сходинку.

Розділ 1 — Зустріч з Провідницею
Усередині було тихо, але не порожньо. Сидіння були зайняті тінями — не людьми, не привидами. Просто формами, обрисами.

— Хто вони? — прошепотіла Катруся.

— Ваші страхи, — відповіла жінка, яка стояла попереду. Висока, у довгому сріблястому пальті. Капелюх закривав пів обличчя, але очі… їх не можна було забути.

Очі — наче два старих вікна: одне заплакане, друге порожнє.

— Я Провідниця. І я везу вас не туди, куди хочеться. А туди, куди треба.

— Ми можемо передумати? — запитала Катруся, але трамвай уже рушив.

Провідниця посміхнулась:

— У трамваї №8 немає гальм.

Розділ 2 — Станція “Самотність”
Трамвай здригнувся. Склозалізний дзвін пролунав, і двері відчинились у… клас.

Але без дітей. Без вчителя. Без звуків.

Лише Катруся — сама за партою.

— Це мій клас. Я впізнаю. Але… де всі?

Стіни навколо тремтіли. Почали з’являтися інші діти, але вони проходили повз неї, не зупиняючись. Дивились крізь неї, як крізь прозоре скло. Хтось кинув на підлогу її щоденник. Хтось посміявся.

— Це день, коли я написала перший вірш, — прошепотіла вона. — І ніхто його не прочитав. Навіть не захотів. Я вирішила мовчати. Назавжди.

Сашко підійшов до неї:

— А я хочу його почути. Хочеш сказати зараз?

Вона мовчала. Потім розгорнула зім’ятий папір і тихо прочитала:

"Там, де тиша — це мова,
Я говорю не словами.
Дивись — і ти почуєш."

Світ навколо завмер. Один хлопчик із тіней нахилився:

— Я завжди боявся бути забутим. А тепер ти сказала те, що я ніколи не наважився…

І клас зник. Світло повернулося.

Розділ 3 — Станція “Сором”
Тепер Сашко стояв на стадіоні. М’яч біля ніг. Усмішки на трибунах — не з радістю. А з глузуванням.

— Це фінал. Я промахнувся. І став “тим, хто підвів усіх”.

Катруся вийшла на поле:

— Але ж ти грав! Спробував. Вони сміялися, бо боялися теж промахнутися.

Поруч з’явився молодший хлопчик — копія Сашка.
— Я тоді дивився з трибуни. Ти був єдиним, хто не втік. Я зберіг твій плакат.

Стадіон розтанув.

Розділ 4 — Дзеркало Втрати Себе
Дзеркала. Десятки. У кожному — інші вони.

Катруся: блискуча, впевнена, популярна.

Сашко: чемпіон, переможець, не сумнівається ніколи.

— Це ті, ким ми мали бути? — запитала Катруся.

— Ні. Це ті, ким ми думали маємо стати, щоб нас прийняли.

Але в цих версіях не було життя. Лише картинка.

Катруся розмахнулась і розбила дзеркало. Сашко зробив те саме.

З уламків виступило справжнє їхнє відображення — трохи втомлене, але живе. І — усміхнене.

Епілог — Світло після темряви
Провідниця підійшла до них:

— Ви не стали безстрашними. І це добре. Бо страх — частина сили.

Вона дала їм конверти. Вони відкрили — і там були слова:

"Тепер ти не боїшся боятись."
"Тепер ти — справжній."