Казка « Трамвай №7 до Країни Можливого»

Казка про вибір, що формує тебе.

Пролог. Дощ, як тягар
День був ніби намальований сірою пастеллю. Небо затягнуло свинцевими хмарами, які ледь не торкалися дахів. Дощ падав безперервно, бив у калюжі, бринів у водостоках, наче сердився на все місто.

Катруся стиснула зошит з монологом до грудей. Її пальці замерзли, а шкарпетки давно промокли. Поруч стояв її молодший брат — Сашко. Йому було вісім, але сьогодні він здавався старшим, бо тримав Катрусю за рукав. Наче хотів запевнити, що він тут — поруч.

— Ми запізнились… — буркнула Катруся, ковтаючи клубок у горлі. — Мама просила не повертатись пізно.

— Але ми ж не винні, — Сашко поглянув униз на свої мокрі кросівки. — Дощ несправжній.

— Що?

— Це дощ із думок, — пояснив він. — Коли всі сумують одночасно — починається такий дощ.

Катруся усміхнулась. У Сашка завжди були дивні пояснення до звичних речей. Але зараз вона хотіла вірити, що це не просто негода — а щось більше. Щось, що має сенс.

Розділ 1. Номер, якого не існує
Коли в тумані з’явився старий трамвай, вони спершу подумали, що їм примарилось.

Він був не схожий на жоден сучасний: скрипучий, дерев’яний, з латками фарби й світлом, що пульсувало, як серце. На табличці, що блимала на лобовому склі, було написано:

№7 — КРАЇНА МОЖЛИВОГО

— Це точно не наше, — Катруся присіла, придивляючись. — У Києві немає такого маршруту.

— Але в нього відчинені двері, — сказав Сашко. — І нам більше нікуди йти.

Усередині не було водія.

Лише м’які сидіння, золоті поручні, аромат кориці і теплого хліба, й тиха музика, що ледь чулася — наче хтось грав на піаніно за стіною.
Катруся сіла повільно. Її серце билося швидше, але вона не знала чому. Сашко усівся навпроти.

— Ти коли-небудь думала, ким би могла бути, якби зробила щось інакше? — запитав він.

— Щодня, — тихо відповіла вона.

І трамвай рушив.

Розділ 2. Світ, де всі «а що, якби…» — живі
За вікнами більше не було міста. Тільки космічний ландшафт, схожий на мозаїку: дерева ростуть вгору корінням, хмари віддзеркалюють сни, а люди… кожна людина була двоє — одна справжня, інша — тіньова, з легким сріблястим ореолом.

— Вітаємо, — почувся голос.
Перед ними стояв Кондуктор — сивий чоловік у темному пальті. Його очі переливалися всіма кольорами, мов опал.

— Ви прибули в Країну Можливого. Тут втілено всі вибори, яких ви ніколи не зробили.

Катруся відчула, як її зошит раптом розчинився в руках — і з нього вилетіла сторінка, обернулась у золотисту пташку й зникла.

— Вони тут… мої думки?

— І твої страхи, — додав Кондуктор. — Бо іноді “а що, якби…” — це клітка, а не крило.

Розділ 3. Сцена, що не сталася
У першому місті вони побачили афіші. Велетенські банери на кожному фасаді:

“Катруся Марченко — прем’єра століття!”

У театрі блищали люстри, килими були червоні, як рубіни. На сцені стояла… інша Катруся — із впевненим поглядом, гордо піднятою головою й голосом, який не тремтів.

— Це я… — прошепотіла справжня Катруся. — Якби не злякалась виступу в третьому класі. Якби не втекла.

— А ця втекла від тебе, — пролунав тихий голос Кондуктора за плечима. — Вона живе в уяві. Ти — в реальності. Її перемоги — не твої. Але й твої поразки — справжні. І саме з них виростають твої сцени.

Катруся витерла сльозу й подивилась на себе на сцені:

— У неї немає Сашка.

Сашко здивовано зиркнув:

— А в тебе є.

Катруся усміхнулась.

Розділ 4. Гравець із паралелі
Тепер — світ Сашка.

Вони опинились на футбольному полі. Повний стадіон. Тисячі людей скандують: “Сашко! Сашко!”

На воротах — він. Високий, впевнений. Він не боїться м’яча, не ховає очі, не стискає кулаки.

— Це я… якби не кинув.

— Але ж ти програв перший матч, — нагадав Кондуктор.

— Так. І злякався.

— Але той Сашко, — вказала Катруся, — не знає, як це — вчитися після поразки. А ти — знаєш.

— Але ж я ніколи не виграв…

— Але ніколи не здався. Ти тут. І ти — мій брат.

Сашко почервонів. Уперше за день — не від холоду.

Розділ 5. Затягування
Вітер посилився. Місто затремтіло. Дзеркала навколо почали тріскати.

— Увага, — сказав Кондуктор. — Якщо ви залишитесь довше, Країна Можливого затягне вас. Бо “а що, якби” — дуже солодке слово. Але якщо жити лише ним, забуваєш, хто ти.

Навколо почали з’являтися інші діти. Вони теж заглядали в свої «версії». В когось — життя без хвороб. В когось — батьки не розлучались. В когось — перемоги, любов, сцени, титули, усмішки.