Казка «Клуб Стертих Спогадів»

Розділ 1. Забута дата

Міра сиділа вранці на підвіконні, спостерігаючи, як срібляста роса стікає по шибці. Сонце ще не встигло прокинутись повністю, але школа вже маячила вдалині — сіра, мовчазна, ніби теж щось забула.

— Мамо, — покликала вона, трохи невпевнено, наче її голос міг зникнути в тумані ранку. — А що ми робили вчора ввечері?

Мама вийшла з кухні, витираючи руки рушником із вишитим соняхом:

— Ми були на дні народженні Артема, твого друга. Ти що, не пам’ятаєш?

Міра зморщила лоба, намагаючись витягти з пам’яті хоча б клаптик образу. Але все було як крізь туман.

— Артем?.. — вона відчула, як щось холодне стискає її груди. — У нього ж ще не скоро день народження...

— Він був учора. Ви навіть співали в караоке, і він подарував тобі книжку. — Мама знизала плечима. — Ти точно добре себе почуваєш?

Міра не відповіла. У голові — порожньо. Як наче хтось стер важливу стрічку з її пам’яті.

На шкільному подвір’ї вона довго вдивлялася в обличчя Артема. Його сміх, міміку, жести — і все здавалося знайомим, та водночас чужим.

Розділ 2. Скляний кулон

У шкільному підвалі вона опинилася випадково. Насправді шукала Тамару — двійку вчора схопила через забутий зошит, і сподівалася, що подруга дасть списати.

Серед старих шаф, покритих пилом і павутинням, на стелажі лежав він — кулон. Скляний, наче з льоду, із м’яким сяйвом всередині. Світло в ньому мерехтіло, як дихання.

Він тремтів, мов живий.

— Оце дивина... — Міра доторкнулась до нього пальцями, відчуваючи ледь помітне тепло.

В ту ж мить світ ніби здригнувся, а вуха залоскотав легенький шепіт:

"Пам’ять смачна. Тепла. Солодка..."

— Хто тут? — дівчинка озирнулась. Але підвал був порожній. Тиша відповідала гулом, що розливався в кістках.

Вона сховала кулон у кишеню, хоча серце стискалося від дивного передчуття.

Розділ 3. Той, кого ніхто не згадає

У класі щось було не так.

На третьому місці біля вікна — порожньо. Якось дуже... занадто порожньо. І це відчувалося не очима, а шкірою.

— А де сидить Лєра? — прошепотіла Міра до Влада, намагаючись не дивитись йому просто в очі.

Хлопець здивовано звів брови:

— Яка Лєра?

— Та... твоя сусідка по парті. Вона завжди малювала драконів. І сміялась, як кульбаба вибухає сміхом!

— У нас ніколи не було Лєри, — холодно відповів Влад і повернувся до зошита, ніби закрив двері, які вона ледь привідкрила.

Міра сіла, відчуваючи, як з грудей зникає повітря. Хіба можна забути цілу людину? Навіть не просто забути — стерти з колективної пам’яті?

Її рука мимоволі торкнулась кулона. Він ледь-ледь пульсував.

Розділ 4. Клуб Стертих Спогадів

Увечері, коли місто затихло, а кулон на столі почав мерехтіти сильніше, Міра помітила тонкий промінчик, що тягнувся з нього крізь шпарину у підлозі.

Вона поклала руку на кулон — і провалилась.

Очі відкрились у темряві, освітленій лише синюватими вогниками. Перед нею — старі лавки, на яких сиділи діти. Дехто був зовсім маленьким. Один хлопчик тримав у руках іграшкового ведмедика, але дивився на нього так, наче не пам’ятав, хто це.

— Ти новенька? — спитала дівчинка з короткою чорною чубчиком. Її голос був лагідний, але очі — насторожені.

— Це де я?.. — прошепотіла Міра, не впевнена, чи говорить вона вголос, чи лише думає.

— Клуб Стертих Спогадів. Тут збираємось ми — ті, хто втрачає частини себе. Хтось забув голос батька. Хтось — як звучить улюблена пісня. Хтось — себе повністю.

— А хто це робить? — Міра відчула, як коліна тремтять, і зробила крок назад.

Хлопчик з вицвілими очима відповів:

— Скляник. Він приходить у сни. Харчується моментами, коли ти не тримаєшся за те, що любиш.

І тоді Міра побачила його — високу, тонку тінь за вікном, яка лиш на мить подивилась у середину. Її очі — порожні скляні блюдця, в яких відбивалась ніч.

Розділ 5. Сховище пам’яті

— Ми створили це, — дівчинка з чубчиком показала скриньку, наповнену блискучими кульками. — Кожна кулька — це спогад. Ми зберігаємо їх тут, щоб Скляник не міг їх з’їсти.

— А як зробити свою? — спитала Міра.

— Згадай найтепліший момент, який не хочеш забути. Не найяскравіший. Найсправжніший.

Міра заплющила очі.
Батько, коли ще був живий, підкидає її в повітря, а вона сміється так голосно, що навіть сусіди визирають із балконів.

На її долоні з’явилася м’яка, жовта кулька. Вона світилася теплом, і її світло наче обіймало все навколо.

— Оце і є твоя сила, — мовила дівчинка. — Збирай їх. Бери назад. І ми переможемо. І себе, і забуття.