Казка «Листи з Містечка Навпаки»

Одного звичайного ранку Петрик прокинувся під звуки дощу, що стукотіли по вікнах. На столі він побачив конверт — не такий, як завжди: папір був жовтуватий і трохи старий, а на ньому написано його ім’я власним почерком.

Петрик розгорнув листа. Його серце почало битися швидше, коли він прочитав перші рядки:

«Привіт, Петрику!
Я — ти, тільки з Містечка Навпаки, де все — навпаки. Тут дорослі граються і сміються, а діти працюють і все беруть надто серйозно.
Запрошую тебе на справжню пригоду. Ти готовий?»

Петрик глянув на листа ще раз, і раптом у кімнаті все навколо закрутилися, ніби на каруселі. Світ став кольоровішим, голоснішим — і він опинився посеред маленького містечка, де люди вели себе дуже дивно.

Вулиця була сяюча і яскрава, на деревах висіли гойдалки, а з радіо лунала весела музика.

— Ой, дивись, — закричала весела жінка в рожевому капелюшку, яка тримала повітряну кульку, — час гри, час танців!

Вона почала раптом кружляти посеред вулиці, роблячи смішні рухи, і навіть випадкові перехожі приєднувалися до неї, сміючись.

Петрик посміхнувся і трохи зніяковів, дивлячись на цю веселу картину.

— Ти вперше в Містечку Навпаки? — звернувся до нього літній чоловік із білою бородою і в окулярах, що сидів на лавці поруч. — Тут все навпаки: дорослі граються, а діти працюють.

Петрик здивовано озирнувся і побачив дітей у костюмах і з серйозними обличчями, які зосереджено тримали папери і ходили по місту.

— Чому вони такі серйозні? — запитав Петрик.

— Бо для них це — робота, — відповів дідусь. — Вони відповідають за важливі справи, а дорослі поки що відпочивають.

Петрик спробував підійти до однієї дівчинки, що швидко йшла з важкою сумкою.

— Привіт, а чому ви так серйозні? — запитав він.

Вона ледве підняла очі і холодно відповіла:

— Ми працюємо. Грайся, коли виростеш.

Петрик відчув, як у нього всередині щось стискається.

Тим часом дорослі навколо веселилися: бігали, сміялися, грали в хованки і співали пісні.

— Спробуй приєднатися! — підбадьорливо крикнув чоловік у костюмі пінгвіна і простягнув Петрикові руку.

Хлопчик посміхнувся і з радістю побіг гратися.

— Це дуже весело! — зізнався він, сміючись від душі.

Але коли він повернувся до дітей, то побачив, як вони втомлено зітхали і знову бралися за папери.

— Хіба це справжня дорослість? — запитав Петрик дідусю.

— Дорослість — це не просто робота, — сказав той задумливо. — Це вміння поєднувати відповідальність із радістю.

Раптом до Петрика підійшов хлопчик і простягнув листа. На ньому було написано:

«Дорослість — це не відсутність гри, а вміння залишатися собою навіть серед обов’язків. Не забувай про веселощі, навіть коли все серйозно.»

Петрик прочитав і усміхнувся. Його серце наповнилося теплом.

— Я хочу повертатися додому, — сказав він.

І знову повітря закрутилося, забравши його назад до рідної кімнати.

Відтоді Петрик знав, що дорослість — це не кінець веселощів, а новий початок, де головне — залишатися собою.

Мораль:
Дорослість — це не відсутність гри, а вміння залишатися собою серед обов’язків. Радість і відповідальність можуть жити поруч, якщо не забувати про себе.