Казка «Машина Характерів»

У кабінеті техніки стояла машина. Не звичайна — ні тобі проводів, ні гвинтиків, ні шестерень, які крутяться. Просто чорний кубик із невеличким екраном, підставкою під руки і написом: "СТАНЬ СОБОЮ". Вона ніби й не вписувалась у стару, закіптюжену майстерню, де запах масла змішувався з запахом крейди і деревної стружки.

— Що це за штуковина? — запитав Тарас, озираючись на старого вчителя техніки, пана Віктора. Його голос звучав спокійно, але в очах світився суміш цікавості й обережності.

Пан Віктор, сивочолий дід із добрим обличчям і вічно замурзаним фартухом, підняв голову від креслень.

— Це, діти, Машина Характерів, — сказав він повільно, немов зважуючи кожне слово. — Вона показує, ким ти є насправді. Всередині. Без масок.

— Як сканер? — здивувалась Настя, склавши руки на грудях. — Типу — сканує, хто ти за темпераментом?

— Ще гірше, — буркнув Влад. — Ще скажіть, що вона читає душу.

— Вона не читає, — сказав пан Віктор. — Вона просто показує. Те, чого ви самі не хочете бачити. Справжнє лице, яке ви ховаєте навіть від себе.

Клас замовк. Підлітки переглянулись. Ніхто не хотів першим. Але цікавість — це така штука, що сильніша за страх. А особливо у школі.

— А якщо ми не захочемо дізнатися? — пошепки запитав Данило, іронічно посміхаючись.

— Тоді будеш жити з питанням: "А що там було?" — відповів Віктор, і його очі блиснули по-доброму.

Першою наважилася Настя. Вона підійшла з трішки надмірною рішучістю, аби приховати хвилювання, і поклала руки на підставку. Машина загуділа. Ледь чутно, неначе глибоко всередині щось зітхнуло.

Екран засвітився м’яким жовтуватим світлом. Слова з'явилися поступово, наче хтось друкував їх подумки:

"ТИ: ЗАВЖДИ ХОЧЕШ УГОДИТИ ІНШИМ, А НЕ СОБІ. СКРИВАЄШ СВОЮ ДУМКУ, ЩОБ НЕ СКАЗАЛИ «НЕЛЮБ’ЯЗНА». ХОЧЕШ КРИЧАТИ, А СМІЄШСЯ."

Настя розгублено опустила руки. У неї навіть долоні злегка тремтіли.

— Це... не правда, — прошепотіла вона. — Я ж просто хочу, щоб усім було добре...

— А може, правда, — тихо сказав Влад. Його голос не був глузливим. Він звучав, як співчуття, чого від нього не очікували.

— Це просто слова, — пробурмотіла Настя і швидко пішла назад.

Далі був він. Влад ступив уперед повільно, ніби йшов на дуель. Його губи стиснулись у лінію. Він поклав руки на підставку і закрив очі.

Екран знову ожив:

"ТИ: ХОВАЄШ СТРАХ БУТИ НЕПОТРІБНИМ ЗА ГОРДІСТЮ. САРКАЗМ — ТВОЯ БРОНЯ. АЛЕ ВСЕРЕДИНІ ТИ ПРОСИШ: «НЕ ЙДІТЬ»."

Клас мовчав. Влад дивився на екран, не кліпаючи.

— Що ж... — тихо мовив він, — хоч машина й стара, але бреше не так уже й погано.

Він вийшов із кабінету, не сказавши більше жодного слова.

Потім був Данило — веселун класу. Вічно з жартом, завжди в центрі уваги. Він ступив до машини з показною бравадою.

— Подивимось, що ти мені тут покажеш! — усміхнувся.

Екран блиснув:

"ТИ: ГРАЄШ РОЛІ. НАЙБІЛЬШЕ ХОЧЕШ, ЩОБ ХОЧ ХТОСЬ ТЕБЕ ПОБАЧИВ. ПО-СПРАВЖНЬОМУ."

Данило знітився. Усмішка зникла з його обличчя, залишивши тільки порожній погляд.

— Це брехня! — закричав він і вдарив по екрану. — Я завжди веселий! Який ще страх?!

Але навіть сміх у нього більше не звучав щиро. І плечі його опустились нижче, ніж зазвичай.

Залишився Тарас. Спокійний, трохи мовчазний хлопець, який завжди здавався тим, хто тримається осторонь. Він стояв мовчки. Нарешті підійшов. Поклав руки.

Машина мовчала довше, ніж з усіма. Навіть пан Віктор трішки насторожився. І нарешті екран показав:

"ТИ: ЗНАЄШ, ХТО ТИ. АЛЕ БОЇШСЯ. НЕ СТРАХУЄШСЯ НАСЛІДКІВ, А РЕАКЦІЇ. ТИ НЕ ХОЧЕШ, ЩОБ ТЕБЕ ЗМІНИЛИ. ТИ НЕ ХОЧЕШ БУТИ ІНШИМ. АЛЕ Й НЕ ДОЗВОЛЯЄШ СОБІ СТАТИ СОБОЮ."

Тарас довго дивився на слова.

— Це... все? — запитав він у пана Віктора, не відводячи погляду від екрану.

— Ні. Далі буде складніше. Бо ти тепер це знаєш, — відповів той.

Клас вийшов мовчки. Ніхто не сміявся. Ніхто не жартував. Наступного дня ніхто не підходив до машини. Вона стояла тихо, ніби чекала. І більше ніхто не називав нікого дивним. Бо всі вже знали, що таке — справжній страх. І, можливо, щось набагато глибше — справжня свобода.

Мораль: Бути собою страшно. Але ще страшніше — прожити життя в масці.