Казка «Сторінки, Які Ми Пишемо Самі»

Усе почалося у п’ятницю, коли, здавалося б, нічого не мало статися. Звичайний шкільний день, трохи втоми, трохи сміху, контрольна з математики й запізнене какао в термосі.

— Я думаю, ми всі переоцінили «звичайність», — пожартувала Софія, коли діти знову зібралися в її саду після уроків. — У мене вдома нічого не літало, але я все одно почуваюсь… ніби всередині мене щось виросло.

Вони сиділи на старій ковдрі під яблунею. У повітрі пахло скошеною травою, ще гарячим сонцем і… відчуттям, що зараз щось зміниться.

І змінилось.

Просто серед розмов, без блискавки, без вітру, книга знову з’явилася. Не з неба — просто ніби виросла з тканини ковдри. Вона більше не світилася магією, як раніше. Але її новий вигляд змусив усіх завмерти: обкладинка була дзеркальною. Вона не просто відбивала їхні обличчя — вона показувала глибше, показувала емоції, про які вони не говорили вголос.

— Я виглядаю... трохи сумно, — зізнався Ігор, уважно вдивляючись у відображення. — Хоч я й усміхаюся.

— А в мене... очі ніби ближчі до сліз, ніж здається, — додала Аня.

Книга повільно відкрилася. Сторінки були чисті — абсолютно порожні, одна за одною. І раптом в повітрі з’явилася Іскринка — тепер не маленький світлячок, а майже людська постать з крилами із сяючого пилку. Її голос лунав, як внутрішній шепіт:

— Прийшов час написати не казку. А правду. Ту, що живе всередині кожного з вас.

Вона простягнула їм по перу — не звичайному, а з живим чорнилом, яке мерехтіло.

Перший крок — Марко.
Марко стис перо. Його серце калатало. Він згадав батька, що казав:

— Художником не заробиш. Шукай щось серйозне!

Але зараз, у цьому саду, поруч із друзями, у нього вирвалось:

— Я боюся, що мій талант — це просто фантазія. Що я ніколи не стану тим, ким мрію...

Він написав:

"Сьогодні я намалював мрію. І не знищив її словами інших."

Раптом з книги вирвалося світло. І над сторінкою розквітнув малюнок: дерево, яке росте з палітри.

— Ти не просто художник, — сказала Іскринка. — Ти садівник своєї уяви.

Другий крок — Софія.
Софія довго не могла взяти перо. Вона завжди боялася — не тиші, а неправильних слів. Від неї часто чекали: будь тихіша, не перебивай, не показуй, що розумна.

Вона заплющила очі й прошепотіла:

— Мені здається, що коли я говорю — я ламаю щось у повітрі.

Перо само почало рухатись у її руці.

"Сьогодні я сказала «ні», і світ не зруйнувався. Навпаки — він почув мене."

Над її сторінкою з’явився образ: вежа з голосів, і в самому центрі — її, з рупором у руках, який світився теплим світлом.

Іскринка нахилилась і прошепотіла:

— Твій голос — не зброя. Це ключ.

Третій крок — Ігор.
Ігор був тим, кого вважали "успішним". Перші місця. Грамоти. Перемоги. Але зараз, дивлячись на порожню сторінку, він мовив тихо:

— А що, як усі ці нагороди — не я? А просто… броня?

Він почав писати:

"Сьогодні я не виграв. Але вперше не відчув провини. Просто був. І цього вистачило."

З книги піднялася фігура хлопчика, який стоїть без нагород, але з широко розкритими руками й усмішкою. За ним — друзі.

— Люди залишаються з тобою не через медалі, — мовила Іскринка. — А через тепло, яке ти даєш.

Останній крок — Аня.
Аня ковтнула клубок у горлі.

— Мені завжди страшно обирати. Страшно, що потім буде "не так", і я пошкоджу себе чи інших.

Вона зітхнула і написала:

"Сьогодні я зробила вибір. І не втекла. І я не померла. Навіть навпаки."

Її сторінка засяяла — й над нею з’явилася мапа зі стежками, які всі вели в різні місця, але в центрі — вогник. Там, де вона стоїть.

Іскринка обійняла її крильми:

— Життя не питає правильного маршруту. Воно просто хоче, щоб ти йшла.

Коли останні слова були написані, книга піднялася в повітря. Вітер перегортав сторінки, на яких вже не було чорнила — лише образи, почуття, емоції, щирість.

Книга повільно зникла — не виблискуючи — просто перетворившись на частинку них самих.

А у небі над садом пролетіли світляки. Сотні. Наче думки, що більше не бояться бути сказаними.

Мораль:
Кожен день — це сторінка. І кожна людина — автор. Можна мовчати, боятись, відкладати на потім. А можна — говорити, діяти, ризикувати. Бо щоденна правда про себе — це найвеличніша казка, яку ти можеш написати. Не для когось. Для себе.

І, можливо, колись — хтось інший прочитає твою сторінку й зрозуміє: я не сам.